Про Землю-інь

Знаєте, чого воно мене все так бісить? - Можливо, тому, що я по річному гороскопу "Земля-інь" - земля, котра прагне розширення, зволоження, розпушення, озеленення, натхнення.. А її все життя затрамбовують якимись самоствердженнями, вбивають кілки різних надміру харизматичних Я, котрі життя не мислять без подачі свого вирішального командного голосу,.. І можливо, в силу інертності землі.. (хоча всередині вона високочастотна, як дзига, як нейтронна зоря, що на великій швидкості встигає перепалювати все космічне сміття, яке на неї падає, але все ж від перевантаження тяжких самоствержень в неї час від часу стаються струси кори із незмінним провалюванням вглиб - вглиб власної суті, власного "зернохранилища ідей",)

можливо, в силу інертності землі - їй дано більше поглинати, ніж видавати - вона ідеальний реципієнт. Але отнюдь не пасивний. Вона по-своєму перемелює інформацію і видає унікальні рішення. Проблема тільки в тому, що її не бажають слухати. Багато хто вважає її 2Ж-системи маячнею божевільного, особливо жінки люблять говорити "дурниці пишеш". І дуже показово, що "мордоцвях" (фейс-бук) заблокував дописи Івано Піано (Івана Тихого) після тлумачення 2Ж-моделі у відсіку "Мозг женщіни" - і тепер вимагає якісь документи для вияснення особи (хоч про особу там все написано у відсіку "Ретро-стоп"..). Можливо, проблема просто в курвивих начальниках, які дуже болісно сприймають критику, і їх не цікавить суть - знати суть, їх цікавить особа - носій суті, вони воліють "знати знаючого" і впарювати йому всі гріхи.

Завтра допишемо. Морда хоче спати.

Я назвав це "режим кавітації" (йоги називають це - "коли на твоїй голові крутиться вісь колеса історії") - такий панічний стан, коли нічого не встигаєш і в тебе ввалюється більше, ніж можеш видати, та й видавати нема кому - бо тут система працює за законами взаємодоповнення.

Такий начитаний всякої винахідницької літератури, коли "винаходи одночасно приходять в багато голів, бо їх час настав" - і добігаєш до клямки "винахідницького центру" ЦНТІ (науково-технічної інформації) - а там сидить обкурений директор-тормоз, ходять позіхаючі цьоці з чайниками і на тебе заздалегідь дивляться як на ідіота, яких багато, - "голь на выдумки хитра" - і починаєш ритися в патентах - хочеш зафікусувати якусь "рукавичку з пишучими пальцями" (з неперервною подачею - з міхурцями різнокольорових чорнил на зап'ястях і наборами різних наконечників - щось схоже до теперішніх принтерів, тільки там - пишуча головка, а тут - кінчики твоїх пальців - і без дорогого планшета за 50 чи 60 тисяч) - і знаходиш якісь наперстки, шкробалки, щось схоже до воскових лійок, якими розписують яйця на великдень (там по канонах треба знайти "аналоги" і почати свій опис словами "отлічаєтся тем, что".. - і така тоска настає, нудьга і рутина, що хоч кидайся вниз із тих скляних поверхів, у всіх проходах, закапелках і коридорах зануджених і обкурених.. Там ще були якісь "жалюзеві крила" з перетяжками через блоки на "кілях" і бедрах і всіх суглобах - до них навіть справа не дійшла.. Пізніше через багато років схожа ситуація повторилася на заводі "Полярон", вже наполовину розваленому: величезні зали з кульманами пустують - ставай за будь-який і доводь свою ідею тентових покриттів з самопідйомними мачтами - і макет вже стоїть на полиці директора, і директор - ніби друг, однокурсник, непогана людина, але знов - той шкарубкий гнидливий сморід задушливих сигарет по всіх сходах і коридорах тримає задушливою курячою лапою легені і серце і нерви - і роботягам в цехах на нього якось похуй, а для проектанта воно гірше тюрми і могили.. Ну і там ще нюанси були: грошей нема, сам малюй, сам шукай спонсорів, сам генеруй зацікавлення і заохочення - а ми подивимося, що в тебе з того всього вийде.

А виходить такий ефект, що "внутрішні стани не передаються, а доповнюються протилежними" - назвав його "законом психодинаміки №1": твоє "піднесення" в когось викликає "опущення", твоє "зацікавлення" в когось викликає десь побачені картинки - "то вже не нове - там десь в німців, американців, японців є щось подібне", а нам такого складного не треба - давай щось пропрощє,.. - і така ситуація, як в замкнутому просторі десь на супутнику, чи в підводному батискафі, чи в бомбосховищі на протязі кількох довгих років - кожен займає свою звичну нішу, а тебе витісняє на протилежний полюс - і потім ту людину так ненавидиш, що волів би до кінця життя не бачити і не згадувати.. І виходячи з того обкуреного кабінету, як з помийної ями, дивуєшся, як там можна було перебувати такий довгий час, такі довгі роки - і тягнути таку нудьгу і рутину - навіть якщо туди капали якісь гроші.. І навіть коли вони весь завод продадуть і перероблять кабінети під "євро" і перепрофілюють під щось інше (наприклад, з мотоциклів на хлібопекарні чи взуттєві фабрики) - все одно нудьга і рутина залишиться, бо куриво притягує реліктову стару атмостферу того місця і часу - і продовжує руйнувати дух, який там був закладений на початках.

Бо дух - це головне. А творчий дух мусить вміщати високочастотну зацікавлену атмосферу, в якій витають і видозмінюються всі деталі - і замість масивних монументальних прямокутних кубістичних "об'єктів" нарешті виникає щось живе, філігранне і витончене, яке помагає вам жити, з вами спілкується і підказує дальші думки по організації і вдосконаленню життя.. І там не може бути якоїсь зупинки - розпластування на горизонтальних "стабільних платформах" - там мусить бути симфонія, яка наростає і наростає величними хвилями прибоїв, і сюди прибувають нові сутності, і навіть люди еволюціонують - видозмінюють свої фігури і обличчя по потребі..

А наснилися після того всього якісь кошмари, що знову всі дуже зайняті, при ділах, але мої дипломати з документами "обокралі і проєбалі", і я ходив по стежках над прірвою, загородженою якимись чагарниками і нависаючими над безоднею підпорними стінками і опинився аж в хвості величезного поїзда, де відпочивають кондукторші-контролери і стояв в куточку дивився через заднє вікно і подумав, якщо запитають про білет - доведеться з тими поважними дамами розраховуватися натурою.. А варто сказати, що дипломат зник саме після розмови з курвидлом, який ніби щось цікаве розповідав, а я якось старався пригинатися попід клуби диму і наближатися з підвітряного боку, щоб почути, що він там верзе-говорить, а голос за кадром щось продовжував про "обкралі-проєбалі" і прі слєдующєй возможності "обкрадут і проєбут"

І пригадалися слова Назара Гончара, вічна йому пам'ять, кажуть, якось помер блідий бідака над рікою, коли всі купалися, а він сидів на березі:

"Україно моя роздзявлена

ти радієш собі байдуже

маєш десь сонцегасник адже

він як і всі українець."

Як ті двоє зі "скількись там метрів над уровнєм нєба", що втекли з лікарні, щоб побачити море..

А курвидла зі своїми очима-дірами (трупними очима смерді) - як ті лампочки-забувайки із "людей в чорному" - приділяєш увагу курвивому падлу (він примушує, заставляє її приділяти!) - і забуваєш щось своє. Тільки в натурі там "зерносховище ідей", вже пророслих і розвинутих - кожна до своєї стадії продуманості-промедитованості у своєму напрямі. Якщо навіть щось вкрадуть чи підглянуть - тупі курвидла не вміють їх розвивати. Вони вміють їх розбивати в друзки (їх захисний кокон) і розмазувати їх живу суть - людські душі - як розбиті яйця в порохах..

"Ай дорого, боже, шо ти мені пхаєш?" - підпорогові вітряні голоси - якась обурена курва, знаюча свої можливості..