Яків Кутовий: Хосен*

6 років тому
Суспільство
1 492

Іван жер солянку, жадібно обсмоктуючи кажен вогирок, шо сі трафляв му на язик, ліниво говорив по тиліфону і мацяв враннішню похмільну голову. Його дружина, декретна прокурорша Русланця, отворила шафу, кинула воком на її нутрощі, сумно помАхала головов і становчо повіла чоловікови:

- Нич нема шо вдіти, хлопе! Піду який хобар візьму, га?

- Ціхо буть, курча ляга, не видиш я питаня рішаю,- радісно гаркнув Іван, прикривши руков динамік дивєтого іфона. І продовжив свою розмову з директором всіх цвинтарів:

- Чуїш, Міську, тре ми родичє поховати на старім кладовищи, але би було файне місце. Десіть патиків гривнями заробиш!

- Та шо ти можеш? Ти вже два роки, як екс! - втрутилась дружина.

- Стули писок, бабо! - люб'язно перебив її Іван і продовжив:
- Та й шо, шо вже не ховают? Які люди? Де ти їх видиш? Погавкают по фистбуках та й сі заткают до холєри! Та й ксьондзови тиж шось кінем. Як то - не хоче? Змотивуй го, телепню! Задзвони до того отцє, шо си готель, як хату оформив. Він порішає. Нич ті не бде, не переживай. Якби шось ті сі стало, хапаїшсі за серце і йдеш на лікарняний. Згадай тринайцітий рік, хлопе!

Місько, на тім кінци дроту, шкрібав свою лису голову, нервово згадуючи, як сі називав священик, шо тримав готель на джерелі.

- Мусит помочи,- помислив си, гортаючи контакти свого верту*.
...Отець Петро, як завше, снідав піснов шинков зі смаженими яйками і запивав то всьо Богом посланим, за посередництвом парафіян, кєлішком бімбру. Заграв владімірскій централ, отець нервово ковтнув недожований кавалок і миттєво зопрів холодним потом. Потім провів пальцьом по зеленій рисці і почув голос Івана, експрокурора з сусідного міста:
- Здоров, хлопе! - сказав жилізний голос з трубки і отець сі скулив, бо знинацка стало му так зимно, як у винній пивниці отців-бернардинів, - там зара ті Місько, директор цвинтарів, бде дзвонив, поможи му, га!

Отець поволи сі випростав, повтирав піт і мовчки кивнув.

- Курча, та шо мовчіш, лікарю душ люцкіх? Онімів’єс, до шляка ясного?- почулосі з динаміка.

- Тактактак,- зацокотів зубами Петро,- обовізково поможу, пане Іван.
...Міськови врешті прийшло повідомленє, шо отець знову на звізку, він цикнув пальцьом і почув звідтам гет змучений голос пароха:
- Так, Михасику, роби всьо, як знаїш, би тіко всім було добре, нє?
- Ви про шо, отче? - здивовано спитав Михайло.
- Та як про шо? Про того поважного покійника, Михасю.
- А відки ви…
- Та знаю, хлопе, бо посада в мене така - всьо знати! На сповідь коли прийдеш?
- Йой, пізніше, купа проблєм довкола.
...Олько сидів у високім габінеті обласної ратуші, єдним пальцьом колупавсі в носі, а другим - читав фистбук та вайбир. Нарешті знайшов потрібне повідомленє і з полегшиньом зітхнув:
- Так, вуйка Антона поховают. Займемсі врешті сміттєм. Вно є більш прибутковим заняттям.
Заграв гімн Неньки, Олько здійняв трубку:
- Всьо зробили та, як ви казали, пане Олеже!
- Скіко?
- Та вна хтіла десіт патиків зеленими, але ми ї вже на пітьох за дупу взєли.
- Каса де?
- За годину привезем, бо то сто кільометрів все ж.
- Патик візьміт си за роботу, остальне мені!
Через п’єть мінут знову задзвонив тиліфон і зачєв хлюпати:
- Йой, біда, мою Русю на хобарі взєли, а я тіко шо порішав за вашого вуйка, би поховали, як належит. Все, як ви просили.
- Знаю, хлопе, біда з тими борцями! Але ти не бійси, готуй двайціть зеленими, всьо порішаєм. Штраф їй оформим, вона ж в декреті? Будь!
Олько відклав трубку і зітхнув вголос:
- Нич без мене не можут, Боже мій милий, нич! - потім закрив очи, тричі промовив отченаш і перехрестивсі з права на ліво, а потім навпаки.