Про підсумки круглого столу «Стандартування української мови в контексті ґендерної політики» 9.09.20

Ніколи такого не було, і от знову… «Скринька Пандори» в дії.

Українське суспільство на диво мляво відреагувало на ситуацію з новою редакцією правопису, коли важливі мовні проблеми було вирішено шляхом «кабінетних» непрозорих домовленостей обмеженої групи осіб, без належного громадського обговорення і без попереднього вироблення наукових основ для правописних змін - зокрема, глибокого дослідження теорії і практики засвоєння іншомовних слів і з’ясування фонетичного портрету сучасної української мови (див. допис «Правопис з обманом» - https://site.ua/maxvakul/20348-pravopis-z-obmanom/). В останній момент раптово вигулькнула в тексті нової редакції правопису й «рушниця», готова вистрелити – настанови щодо творення фемінітивів.

На тлі неймовірної байдужості українського суспільства можна було очікувати, що подальші спроби «розхитати» норми української мови в інтересах певних груп зацікавлених осіб обов’язково будуть. І ось вони вже є.

Показовою є й сама назва заходу, в якій дві лексеми суперечать нормам української мови (https://www.ukrinform.ua/rubric-presshall/3093259-standartuvanna-ukrainskoi-movi-v-konteksti-gendernoi-politiki.html). Стандартувати мову – це означає діяти на неї стандартом, робити з неї стандарт. З іншого боку, «стандартизувати мову» означає унормовувати, робити взірцевими якісь певні мовні практики чи явища. Уживати «ґ» в слові «гендерний» чинний правопис не рекомендує.

Невже члени Національної комісії зі стандартизації державної мови не мають достатньої кваліфікації, щоб це розуміти? Навряд. Тому вже з цього факту можна зробити невтішний висновок про те, що і на комісію, і на круглий стіл активно впливають якісь істотні «позамовні чинники».

Ми занепокоєні тим, що обговорення (хоч це й було цілком очікувано) вщент проігнорувало 7 важливих аспектів проблеми фемінітивів в українській мові, з розгляду яких варто починати подібні серйозні справи і про які йшлося в дописі «Шаманські танці навколо фемінітивів» (https://site.ua/maxvakul/30754-shamanski-tantsi-navkolo-feminitiviv/).

Це ілюструють цитати з круглого столу.

«Українська мова здавна знає фемінітиви. Вже в найперших українських текстах 11-го століття ми можемо фіксувати загальні жіночі назви. Але історія буле немилосердна не тільки до української мови, а й до жінок. І тому зараз відродження фемінітиву на належному державному рівні і в межах гендерної політики та мовної реформи є критично важливим для того, щоб ми повернулися в лоно європейських народів і мов – з абсолютно звичними практиками назв жінок, передовсім назв професій».

«З філологічного погляду це є варіанти – чоловічого й жіночого роду. Якщо з погляду економічного, політичного чи законодавчого – це дві різні назви, то тут можна було б піти шляхом, щоб саме говорити про граматичну варіативність, наприклад, «професор» – «професорка». І урівнювати їх як норму і говорити про наявність двох граматичних форм, які дорівнюють одна одній».

«Крім того, гендерна рівність закріплена в рекомендаціях Ради Європи 1994 року щодо усунення сексизму з мовного вжитку».

«Ці зміни повинні бути не варіативними, а обов’язковими, бо фемінізовані назви професій дуже важко приживаються в різних сферах».

Зростання ролі жінки в сучасному суспільстві є однозначно позитивним явищем, і будь-які спроби сприяти встановленню реальної гендерної рівності слід вітати. З іншого боку, повна граматична еквівалентність родів без уведення поняття так званого загального роду (який позначає особу якої-небудь певної статі, явно не вказуючи на цю стать) є завданням принципово нездійсненним. Тому намагання ототожнити ці зовсім різні завдання є маніпуляцією.

У цьому питанні є соціальні і мовні аспекти, які розглянемо окремо.

Соціальні аспекти

Фемінні активіст(к)и замовчують кількість осіб, які схвалюють їхні ініціативи. Очевидно, якби були якісь соціологічні дослідження на їхню користь, їх би обов’язково навели. А так вони просто прикриваються таємничими «вимогами європейської спільноти».

На відміну від історичних «затиків» багатьох європейських країн (зокрема, німецького «Kinder, Kirche, Küche»), в Україні історично склалося шанобливе ставлення до жінки, яка традиційно відігравала значну роль в українському соціально-економічному житті. Можна зрозуміти європейських жінок у їхній боротьбі за свої права в толерантній Європі – але не можна порівнювати європейську ситуацію з українською.

Відповідно виникали в українській мові й фемінітиви, які відшліфовувалися мовною практикою і природно займали свою нішу в мові: вчителька, поетеса, співачка, секретарка… Такий природний шлях входження фемінітивів у мову сприяв її збагаченню.

У цьому питанні Україна може повчити Європу, а не навпаки. Україна й повинна сказати рішуче «ні» спробам перевести українську мову на хибний шлях мавпування чужих помилок.

За останні кілька років нічого не змінилося в Україні аж так сильно, щоб терміново й масово «фемінітивізувати» український лексичний фонд. Не сталося різкого збільшення жінок на ринку праці, які відчувають нестерпні душевні тортури від «неправильного» називання їхньої професії.

Тож причина в іншому.

За словами Марини Рой, «цього від України вимагає європейська спільнота». Ось і причина.

Цілком імовірно, що хтось із активістів отримав міжнародний грант на тему гендерної рівності і тепер його відпрацьовує. Можливо, це проєкт, який реалізує Центр соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду Рози Люксембург, із групою дослідниць: Оксана Дутчак, Ніна Потарська, Олена Стрельник, Олена Ткаліч (https://genderindetail.org.ua/season-topic/feminism-in-detail/gender-sociology.html).

Але навряд чи європейська спільнота вимагає порушувати граматику й традиції української мови. Тут справа в інтерпретації побажань Європи. І у фаховості та неупередженості тих, хто займається фемінітивами.

Із цього приводу повчальним є досвід Болгарії, якій та ж сама «європейська спільнота» настирливо рекомендувала відмовитися від кириличного письма. Болгари відстояли свої мовні традиції.

А що Україна? Сьогодні зламаємо мовну систему недоречними фемінітивами, а завтра перейдемо й до кирилиці?

Варто розуміти й те, що чимало «історичних» фемінітивів відображали залежну роль жінки в суспільстві з патріархальними ознаками: головиха – дружина голови, Шелестова – дружина Шелеста тощо. Тому значна частина українських жінок сприймає фемінітиви як кепкування, приниження.

Зараз у розвинених країнах (США, Німеччина, Франція тощо) набувають сили тенденції всіляко уникати явної вказівки на стать людини. В Іспанії активно впроваджує фемінітиви тільки доволі радикальна партія “Podemos”. Очевидно, в світі зрозуміли, що саме такий підхід здатен забезпечити реальну рівність прав людини. І це дуже дисонує з настроями на круглому столі.

Є група людей, яка потребує позитивної дискримінації значно більше, ніж жінки – це особи так званої «невизначеної» статі. Щобільше, вони можуть неодноразово змінювати свою стать фізично або навіть психологічно. Саме тому в демократичному соціумі уникають «видимості» статі людини.

Саме тому й назви професій не варто «фемінітизувати». Європа фактично прийшла до цього природного висновку.

Показово, що ці «на коліні» придумані, невідомо з яких загашників витягнуті й похапцем накинуті фемінітивні форми збираються зробити обов’язковими. Без обговорення в суспільстві і без широкого фахового вивчення проблеми.

Таке декретне впровадження «потрібних» кабінетних форм дуже нагадує нашу історію. У тридцятих роках минулого століття значну частину «ідеологічно неправильних» термінів вилучили з ужитку і насильно впровадили «ідеологічно правильні».

Уга, тавагіщі!

Мовні аспекти

Існують загальномовні тенденції. Зокрема, тенденція до зникнення категорії роду. Таким чином, штучне накидання фемінітивів суперечить цій тенденції. І про це повинні пам’ятати не тільки мовознавці.

В українській мові існують доволі чіткі суто граматичні обмеження на фемінітиви. І ніяка «європейська спільнота» не знає і не може знати про них. Але про них повинні знати українські мовознавці.

Наприклад, форми «заступниця», «пілотка», «болгарка» тощо закріпилися за значеннями «захисниця», «головний убір», «електрична портативна пилка» відповідно. У таких випадках фемінізувати вихідну форму недоцільно. Про це говорила у своїх лекціях і доктор філологічних наук, професор Катерина Городенська (https://www.youtube.com/watch?v=HCIxkArZeb4, 00:00 – 02:50).

Більш детально цей аспект висвітлено в дописі Віктора Радіонова: https://site.ua/viktor.radionov/31080-pro-imenniki-na-poznachennya-jinok--schiro-ta-pravdivo/.

Частина назв професій, в якій стать історично відігравала ключову роль, має вихідну «жіночу» форму: медсестра, прибиральниця, співачка, танцівниця тощо. Такі форми не можна розглядати нарівні з «директорка», «бухгалтерка» і подібними. І узагальнити правила вживання всіх цих форм повинні мовознавці на основі детального обговорення і зваження всіх аргументів.

В українській мові фонема /к/ перед суфіксом, який починається на "и", переходить у /ч/: турок – турчин, сорока – Сорочинці, мамка – мамчина, рибка – рибчина, вовк – вовчиця, їжак – їжачиха, лемко – лемчиня, бійка - бійчиня... Це правило практично не має винятків. Оскільки слова на "-иня" відносно рідкісні, тому вирішальну роль тут відіграє не етимологія суфікса і навіть не палаталізація задньоязикових, а фонетична і фонологічна подібність відповідних сучасних морфем. Тому фемінітиви на "-киня" - "мисткиня", "членкиня", "політикиня", "історикиня" і подібні рекомендувати не варто.

Уведення фемінітивів матиме вплив на всю систему української мови. Наприклад, необхідно вирішити, як трактувати похідні слова і чи доцільними є відфемінітивні утворення. Бухгалтерський облік стосується тільки бухгалтерів чи бухалтерок також? Вчительська – це кімната тільки для вчителів чи для вчительок також? Чи може вчителька вчителювати, чи тільки *вчителькувати? Угорською мовою розмовляють лише угорці чи угорки також? Зрештою, як бути з табличками на дверях директора чи міністра, якщо він помінявся аж гендерно?

На ці питання потрібно мати чітку відповідь. До того, як упроваджувати фемінітиви.

Спроби проявити «фемінну толерантність», наводячи поруч маскулінітиви і фемінітиви, суперечать одній з базових мовних тенденцій – тенденції до економії. Наприклад, назва «Українські перекладачі та перекладачки» містить надлишкову інформацію і є громіздкою, а назва «Українські перекладачі/чки» ще й смішна.

У мові велике значення має стиль. Якщо форма «вчителька» характерна для неофіційного мовлення, то в офіційному стилі явна вказівка на стать породжує небажані асоціації. Професію чи посаду здобувають завдяки професійним якостям, а не завдяки статі. І це ще одна причина того, що значна кількість жінок негативно сприймають фемінітиви. Ця проблема потребує ретельного фахового розгляду.

Крім того, в українській мові немає повної семантичної та стилістичної відповідності між традиційними формами («маскулінітивами», як їх сприймають активістки) і утвореними від них фемінітивами. Наприклад, розглянемо такі речення. Він (вона) – Учитель з великої літери. Бути вчителем – це почесно. Вчителі нам не потрібні.

У дописі "Автор Леся Українка" ("Діаріуш, або тиск слова" - https://maksymus.wordpress.com/2020/09/11/512060/?unapproved=23291&moderation-hash=0d35eb0e2a2d18f4c107bec2ac98c262#comment-23291) розглянуто різницю між одиницями "автор" і "авторка". Зокрема, перша форма вживається як більш загальна, а друга - як більш конкретна.

Подібні висновки випливають і з аналізу пари «боєць» - «бійчиня» (https://site.ua/maxvakul/28503-feminitivnenke/).

Так само не має "суто жіночого" відповідника назва посади "вчений секретар".

Уже з цих прикладів видно, що повної семантичної симетрії між такими формами немає.

А ось думка А. Архангельської: «…суспільна думка схиляється поки що до на загал негативної їх рецепції: і пересічні мовці, й професійні філологи не бачать нагальної потреби у новітніх мовних позначеннях жінки, причиною їх появи вважають моду, переважно негативно ставляться до їх вживання в публічному мовленні й свідомо не вживають самі, вважають, що такі засоби мовної ідентифікації жінки жодним чином не впливають на її суспільний статус, у схвальному контексті віддають виразну перевагу маскулінізмам у генералізувальному значенні, у несхвальному — фемінативам» (Архангельська А. Femina cognita. Українська жінка у слові й словнику. — К.: Вид. дім Дм. Бураго, 2019. — 444 с. (Серія «Студії з українського мовознавства»). С. 376).

З огляду на важливість і складність проблем уживання фемінітивів, доцільно було б доручити Національній академії наук та Міністерству освіти і науки України організувати конференцію з умовною назвою «Фемінітиви в українській мові: історичні та граматичні аспекти» і на ній розпочати справді фахове і всебічне обговорення цього питання, яке має виробити науково-теоретичну базу для творення і вживання фемінітивів у сучасній українській мові. Тільки після цього можна робити якісь практичні кроки щодо нормативного закріплення рекомендованих форм.

Усі перелічені проблеми можуть бути успішно й відносно просто розв’язані, якщо визнати наявність так званого «загального» роду – роду, який явно не називає стать, але передбачає тільки одну. Як приклад можна навести речення: «Одного з батьків тих дітей, хто це зробив, прошу прийти до класного керівника». Якого роду слова «одного», «батьків», «дітей», «хто», «зробив», «класного керівника»? Виходячи з граматичної еквівалентності, мусимо покласти, що всі вони загального роду. Втім, офіційне визнання загального роду мусять зробити фахівці на відповідному форумі.

Усе це переконує в тому, що українське суспільство мусить чітко висловитися щодо таких спроб нав’язати українській мові форми, які не відповідають потребам соціального розвитку України і суперечать мовній практиці.