​Відповідь міністрові освіти і науки України Сергію Шкарлету щодо чіткого визначення плагіату

«Moralische Normen, die an unsere bessere Einsicht appellieren, dürfen nicht wie etablierte Rechtsnormen erzwungen werden».

«Моральні норми, що апелюють до найкращого в нашій свідомості, не мають примушувати подібно до законодавчо закріплених правових норм».

Юрген Хабермас

З огляду на заклик Міністра освіти і науки України Сергія Шкарлета до юридичної спільноти надати чітке визначення, що таке плагіат, хотів би висловити деякі міркування на цю тему.

Якось одна знайома мені каже: «а це правда, що якщо працювати за сумісництвом, то виженуть з аспірантури за академічну недоброчесність?»

Мабуть, не може бути кращої ілюстрації абсурду, до якого призводить прохання до юристів надати чітке визначення якомусь складному багатоаспектному поняттю.

Біологія є наукою про життя, але питання, що таке життя, вирішується в рамках хімії. Хімія є наукою про речовину, яка складається з молекул і атомів. Утім, розібрати атом на складові може лише фізика. Фізика вивчає історію Всесвіту, але відповісти на питання, що було до великого вибуху, може лише математика, а далі втручається теологія.

Так само право є наукою про добро і справедливість, але суто в рамках права неможливо визначити, що є добром і справедливістю (хоча такі спроби часом здійснюються).

Термін «плагіат» має латинське походження. В класичній юридичній латині plagiarius чи plagiator називали здебільшого крадія рабів. Вживати у сучасному значенні це слово почали завдяки давньому поетові Марціалу, який присвятив питанням літературної крадіжки кілька епіграм. Передусім йдеться про 52-гу епіграму з першої книги його творів. У вірші автор просить друга заступитися за свої вірші, які інша особа привселюдно декламує як свої. Поет при цьому порівнює вірші з рабами, яким даровано свободу:

Commendo tibi, Quintiane, nostros —
nostros dicere si tamen libellos
possum, quos recitat tuus poeta —:
si de seruitio graui queruntur,
adsertor uenias satisque praestes, 5
et, cum se dominum uocabit ille,
dicas esse meos manuque missos.
Hoc si terque quaterque clamitaris,
inpones plagiario pudorem.

Мій переклад :

Квінтіане, прийми під захист наші -
Ці вірші, якщо ще мені належать,
Ті, що скрізь декламує твій «письменник».
Про неволю коли вони заплачуть,
Стань для них адвокатом на процесі.
Сам якщо їхнім він назветься паном,
Прокажи, що на волю я пустив їх.
Викрикни ти це три-чотири рази,
Зробиш тим плагіатору неславу.

Створений античним генієм мистецький образ доволі швидко «пішов у народ». Утім, слово «плагіат» в значенні порушення авторського права застосовувалось лише на побутовому рівні.

Таким чином, вживання цього терміна не є характерним і для сучасного законодавства більшості країн Західної Європи, в основі правової системи яких лежить римське право. Я подивився цивільне та кримінальне законодавство Франції, Німеччини, Італії, Португалії, Нідерландів та Бельгії і ніде не знайшов, щоб вживалося слово «плагіат».

Винятком стала Іспанія, де похідне від «плагіат» дієслово вживається один раз у Карному кодексі. Ось ця стаття мовою оригіналу:

Artículo 270. 1. Será castigado con la pena de prisión de seis meses a cuatro años y multa de doce a veinticuatro meses el que, con ánimo de obtener un beneficio económico directo o indirecto y en perjuicio de tercero, reproduzca, plagie, distribuya, comunique públicamente o de cualquier otro modo explote económicamente, en todo o en parte, una obra o prestación literaria, artística o científica, o su transformación, interpretación o ejecución artística fijada en cualquier tipo de soporte o comunicada a través de cualquier medio, sin la autorización de los titulares de los correspondientes derechos de propiedad intelectual o de sus cesionarios.

У статті встановлюється покарання за плагіат з наміром отримання комерційної вигоди. Визначення того, що означає дієслово "плагіатити", закон не надає.

Виходить, що юристи країн Західної Європи не поспішають давати "чітке визначення плагіату". І це, мабуть, правильно. Адже плагіат - це багатоаспектний феномен, що лежить на перетині права та моралі, і є певним збірним образом для багатьох злодіянь. Серед понять подібного роду можна також згадати "корупцію", "нелегальний бізнес" або "чорну археологію". Всіма цими термінами можна чітко окреслити певну суспільну проблему, але вони погано підходять для формалізації у законодавстві про відповідальність, де краще перераховувати конкретні склади правопорушень.

В побуті ми можемо констатувати плагіат, коли йдеться як про запозичення тексту, так і про крадіжку ідеї. Водночас останній різновид неможливо юридизувати, бо авторське право поширюється лише на форму твору. Якщо ж ми робимо в законі всеохоплююче визначення, то виникає проблема невідповідності юридичного і побутового розуміння плагіату, чим це явище ще більше проблематизується.

Ми часто говоримо про те, що плагіат наявний в тексті і про те, що хтось займається плагіатом. Виходить, що слово "плагіат" однаково застосовне до процесу і до результату. Разом з тим право, коли веде мову про правопорушення, не має змішувати саме діяння з його результатом. Крім того, для закону про відповідальність є важливим, щоб можна було розкласти певне діяння за стадіями вчинення, але стадії корупції чи стадії плагіату визначити складно, бо самі ці слова для цього мало придатні.

Перейдемо до наших реалій.

Чинний Закон України «Про авторське право та суміжні права» у своїй статті 50 дає визначення, що таке плагіат, розуміючи під ним оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору.

Слід відзначити, що це єдиний випадок вживання цього слова в законі.

Складність застосування цього визначення на практиці полягає, на мою думку, в двох таких моментах:

1. Закон не містить визначення, що таке твір, виходячи з принципової неможливості такого визначення.

2. Кажучи про часткове оприлюднення, закон не вказує жодних мінімальних кількісних критеріїв для констатації факту часткового оприлюднення (себто мінімальної кількості каменів, з якої починається «купа каміння», букв, слів, абзаців, кадрів чи мазків фарби).

Виходить, що плагіат є оцінною категорією і конкретизація його визначення лежить більшою мірою у сфері правозастосування, а не законотворення.

Чи є взагалі можливим удосконалити наше законодавче визначення плагіату убік більшої чіткості?

Французький Кодекс про інтелектуальну власність не послуговується терміном «плагіат», але у ст. 122-4 містить таку норму:

Toute représentation ou reproduction intégrale ou partielle faite sans le consentement de l'auteur ou de ses ayants droit ou ayants cause est illicite. Il en est de même pour la traduction, l'adaptation ou la transformation, l'arrangement ou la reproduction par un art ou un procédé quelconque.

Мій переклад: Всяке повне або часткове представлення чи відтворення, зроблене без згоди автора або його правовласників чи правонаступників, є незаконним. Те саме стосується перекладу, адаптації чи перероблення, аранжування чи відтворення будь-яким способом чи прийомом.

Як ми бачимо, таке визначення є одночасно і конкретнішим, і розмитішим, породжуючи багато додаткових питань. Можна запозичити у французів речення про переклад і адаптацію як способи плагіату. Наш закон про них не говорить, але теж має на увазі.

Кримінальні санкції за дії, подібні до плагіату, у Франції визначено в ст. 355-2 та 355-3 того ж Кодексу. Перша з цих статей на означення відповідних дій послуговується терміном підробка (contrefaçon):

Ст. 335-2: Всяке видання творів, музичних композицій, рисунків чи малюнків, або всякого іншого продукту, який в порушення законів та регламентів стосовно авторських прав віддруковується або копіюється повністю чи частково, є підробкою, а всяка підробка є проступком.

Підробка на території Франції витворів, опублікованих у Франції чи за кордоном, карається трьома роками ув’язнення і штрафом у 300 000 євро.

Ст. 335-3: Так само є проступком підробки всяке відтворення, представлення чи розповсюдження, незалежно від способу, інтелектуального витвору (oeuvre de l'esprit) в порушення прав автора, які визначено і регламентовано законом.

Окремі частини статті стосуються відповідальності за плагіат і незаконне використання програмного забезпечення, кінематографічних та аудіовізуальних творів.

Варто звернути увагу, що французькою законодавчою технікою допускається часте використання пар термінів, дуже близьких за значенням або й синонімічних типу: «ayants droit ou ayants cause», «de dessin, de peinture», «imprimée ou gravée». Якщо ж відкинути всі ці стилістичні особливості, то ми побачимо, що ніде між рядків не заховано ніяку юридичну суперзброю, яка невідома українському законодавству.

Такою ж є ситуація із законодавством інших країн континентальної правової родини, правова система яких має ознаки спорідненості з нашою.

Тим паче ніде в законах таких країн Ви не знайдете понять типу «академічний плагіат» і «самоплагіат». Їх там немає тому, що природа всіх цих термінів більшою мірою етична, а не юридична. Тож місце їм не в законах та урядових інструкціях, а в етичних кодексах і статутних документах університетів та наукових організацій.

Авторське право є дуже складною галуззю законодавства та науковою дисципліною, але і його можливості доволі обмежені. Так, авторське право поширюється лише на форму твору, а не на його зміст. Таким чином, крадіжка ідей з твору не може вважатися порушенням авторського права в юридичному сенсі. Водночас неможливим буде визначити всі різновиди крадіжки форми, адже так само, як може існувати нескінченна кількість різновидів твору, нескінченною буде і кількість способів його крадіжки.

Мало допоможе нам, якщо ми перелік творів обмежимо науковими творами, адже, як уже було відзначено відомим фахівцем з авторського права Н.М. Мироненко, науковість твору визначається не стільки його формою, скільки змістом, а з точки зору форми науковий твір може так само мати нескінченну кількість різновидів.

Якщо ж ми нормативно закріпимо найбільш звичні шаблони, за якими зараз робиться плагіат, то для порушника ніколи не буде жодних проблем обійти ці шаблони. Так, коли буде передбачено, що плагіатом є 3 речення, переписані підряд, то все буде переписуватись шматками по два речення. В процесі ускладнення правил так само ускладнюватимуться способи плагіату, і цю гонитву озброєнь виграти буде неможливо. Крім того, із ускладненням правил під удар завжди потраплятиме той, хто працює сумлінно, адже він не вживатиме таких запобіжних заходів як фальсифікатор, і його текст може десь випадково співпасти з іншим попередньо оприлюдненим.

Існуючі зводи етичних правил, серед яких варто назвати Кодекс ALLEA (Європейський кодекс поведінки заради [сприяння] науковій доброчесності), дають визначення плагіату, самоплагіату, фабрикації та іншим порушенням. Так, поняття плагіат у цьому Кодексі включає не лише формальні запозичення, а й запозичення ідей.

www.allea.org/code-of-conduct/

Хоча цей Кодекс має ознаки нормативно-правового акта, він є актом м’якого права. Природа його норм насамперед етична. Власне, в цьому його сила. Внутрішні механізми самоврядування академічної спільноти видаються ефективними там, де нічого неможливо досягти засобами бюрократії або через суд.

Сучасний глобальний тренд “publish or perish”, який позначається дедалі більшою зарегульованістю наукового процесу та пріоритетом кількісних показників над якісними, дещо підважив автономію наукових організацій та їх інституційні спроможності із забезпечення якості, але певний внутрішній ресурс у них ще лишається.

Специфіка України, де масштаби плагіату вже вийшли за будь-які розумні межі, в тому, що у боротьбі з цим явищем весь час робиться ставка саме на бюрократію, і всі відповідні заходи весь час дають зворотній ефект.

Коли постала проблема формально відокремити якісні журнали від неякісних, то запровадили Перелік фахових видань. Цим самим було помножено на нуль всі неформальні чинники ваги авторитету того чи іншого журналу. З’явився чіткий шаблон для поведінки і критерій, який дав змогу поставити знак рівності між престижним виданням із довгою історією та новоствореним часописом якоїсь заштатної бурси.

Аналогічний результат спіткала вимога зарубіжних, а згодом наукометричних публікацій чи подвійного сліпого рецензування статей. Формальні вимоги щоразу створюють проблеми лише для тих, хто намагається виконувати їх на повному серйозі. Водночас селекціонується недоброчесна модель поведінки і посилюється бізнесова інфраструктура з імітації правильних публікацій та показників.

Остаточним переходом на рейки абсурду став Закон України «Про освіту» 2017 року, який містить блок норм стосовно академічної доброчесності. Закріплення в законі понять «академічний плагіат», «самоплагіат», «академічна доброчесність», «академічна відповідальність» тощо неначе якесь цунамі вимило з під цих слів їх етичний фундамент.

Крім того, виникло чимало суто юридичних проблем. Так, норма про неприпустимість самоплагіату слабко узгоджується із вимогою попереднього опублікування результатів дисертаційного дослідження. Запровадження в закон терміна «академічний плагіат» призвело до вилучення із Порядку присудження наукових ступенів старого механізму скасування присудження наукового ступеня за текстові запозичення, а новий механізм досі не створено. Крім того, вже зараз постала проблема зворотності дії в часі запровадженої відповідальності за академічний плагіат, що фактично означає амністію всіх плагіатних дисертацій, захищених до появи відповідного терміна в законодавстві.

Термін «академічний плагіат» із Закону про освіту також складно узгоджується з терміном «плагіат» із Закону про авторське право та суміжні права. Певну спробу узгодити ці поняття та визначити їх підпорядкованість я зробив під час роботи над «Рекомендаціями щодо запобігання академічному плагіату та його виявлення в наукових роботах (авторефератах, дисертаціях, монографіях, наукових доповідях. статтях тощо». Спільна з колегами О. О. Паничем та Ю. О. Кагановим участь у роботі над цим документом на замовлення МОН була дуже цікавим досвідом. Попередньо планувалося, що це буде обов’язкова для виконання інструкція і дуже добре, що в підсумку було обрано м’якішу форму «рекомендацій».

https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v8681729-18#Te...

Я надалі лишаюсь при думці, що Закон про освіту та інше законодавство потребує суттєвої переробки із вилученням з нього всього, що стосується етичних норм академічної доброчесності. Виробити ці норми та контролювати їх виконання може лише сама академічна спільнота.

Прямий чиновницький контроль плагіату не зарекомендував своєї ефективності в жодній сфері. Що стосується судового захисту авторського права, то він може спрацювати лише тоді, коли кожен усвідомлюватиме цінність своєї інтелектуальної власності і буде готовий її обстоювати. Коли йдеться про зіткнення відносно рівносильних приватних інтересів, то суд непогано справляється зі своєю роллю, навіть у таких країнах як Україна.

Сьогодні ж, коли більшість кейсів плагіату це реферати, спеціально розміщені для списування в інтернеті, або звітно-облікова паперотворчість, коли один і той самий позбавлений сенсу текст багато разів передруковується під різними іменами, можна говорити лише про зіткнення приватного інтересу з публічним, захистити який можливо лише в певних екстраординарних випадках. Наш народ дуже мало переймається спільним благом. Публічний інтерес у нас не вважають чимось своїм. Для більшості він репрезентує радше «антинародну систему».

Щоправда і за кордоном можна зустріти, як на мене, не так уже й багато кейсів судових справ про плагіат у науковій сфері. Критерієм юридизації будь-яких відносин щодо авторського права так чи інакше є їх комерціалізація. Якщо немає комерційної складової, то немає і судових перспектив справи.

Отже, протидія плагіату можлива у разі посилення самоорганізації та забезпечення дійсної академічної свободи науковців. Передумовою для цього має стати скасування надлишкового масиву правових норм з цього питання та суттєва дебюрократизація наукової сфери, що полягатиме у відмові від пріоритету формальних показників при оцінці наукової роботи та від гарантованих державою привілеїв, які дають наукові ступені та вчені звання. Попри непопулярність цих заходів, лише так можливо оздоровити ситуацію. І юристи на цьому шляху таки зможуть прислужитися спільній справі.

12 лютого 2021 року Олександр Малишев