ПРО ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВИЙ ЗВ’ЯЗОК: КОМАНДИРИ, ПСИХОЛОГІЯ ТА ЗВІЛЬНЕННЯ З АРМІЇ

Шановне панство! На свою пошту [email protected] я нещодавно отримав статтю. Швидше за все її автор – це офіцер, який любить і знає психологію. В попередніх моїх блогах ви бачили як я ставлюсь до “замполітів”. Нагадую, що деяких з них я просто гнав би з армії в шию з підсрачником вдогонку за небажання добросовісно виконувати свої обов’язки, байдужість і пофігізм у ставленні до своїх підлеглих. Заради об’єктивності – це також стосується і командирів всіх рівнів.

Однак, в цій статті я побачив справжнього ЕМПЕЗЕшника, який відданий своїй справі і вболіває за неї. Саме таких фахівців і треба зараз побільше мати у військах. Зі змісту написаного чітко видно, що він щиро бажає кращих змін в нашій армії. По суті ми однодумці. Тому мене зачепила ця стаття і я пропоную її до вашої уваги.

Це longread, але прошу набратися терпіння і прочитати до кінця. Стиль написання абсолютно не мій, тому дозволю свої коментарі з деяких питань. Вставлю акуратно і свої “п’ять копійок”. Заздалегідь прошу в автора вибачення. Можливо вони, на його думку і не доречні, але користуюсь своїм положенням.

Отже, читаємо:

“Останнім часом, в інформаційній сфері багато розмов про звільнення як офіцерів, так і рядових військовослужбовців-контрактників. Фахівці, які мають відношення до ЗС, і просто небайдужі люди, висловлюють свої думки з цієї проблеми, як на сторінках у соціальних мережах, так і в друкованих ЗМІ.

Вирішив і я поділитись своїми міркуваннями. Одразу зауважу, що я не хочу нікого ображати, чи у чомусь звинувачувати. Я хочу розібратись у причинах і, можливо, спільно знайти шляхи вирішення цієї важливої проблеми.

Як я вже казав, останнім часом висловлюють багато думок з приводу того, чому військовослужбовці, особливо молоді, які мають бойовий досвід, йдуть з війська, не хочуть продовжувати контракти.

Звичайно, що причин є багато. У різних статтях наводять, як результати офіційних досліджень, що проводяться, як на замовлення МО, так і неофіційних опитувань військовослужбовців щодо вивчення цих причин. Звичайно, що у кожного з військовослужбовців свої причини, і їх може бути декілька одночасно. Але, на мою думку, завжди є та, основна причина, яка спонукає до прийняття рішення піти зі служби”.

Реаліст: Набираю дані про кількість тих, хто звільнився чи звільниться в цьому році і наскільки це загрозливо для Збройних Сил. При нагоді опублікую.

“Маючи достатній досвід служби та після спілкування зі своїми військовими друзями та знайомими, я прийшов до висновку, що категорично не праві ті, хто говорить, що головна причина звільнення – це НЕСТАЧА ГРОШЕЙ.

Звичайно, є багато військовослужбовців, які кажуть, що йдуть через брак грошей. Але, чи багато з них у цивільному житті знайдуть роботу з подібною зарплатнею, це питання. Звичайно, у цивільному середовищі є багато робочих місць, на яких платять пристойні гроші. Я кажу про те, чи багато військовослужбовців, що звільняються, знайдуть для себе таку роботу? І вони це знають”.

Реаліст: Щодо заробітку більше 15 000 грн. – якщо сильно захотіти, то можна знайти такий, але чи буде бувший бойовий офіцер вкалувати різноробочим за такі гроші? Не факт. Тільки якщо його змусять обставини життя.

“У жодній з розвинутих країн професія військового не є дуже високооплачуваною. Наприклад, якщо подивитись на зарплату середньостатистичного американського сержанта, то ми побачимо, що він через 15-20 років служби буде отримувати плюс-мінус 4 тис. доларів на місяць. Стільки ж буде отримувати і американській поліцейський, і пожежник (при чому, для цього їм не треба служити 20 років), і ще багато мирних професій мають подібну зарплату. А якщо, наприклад, подивитись на зарплату американського вчителя, то за 20 років стажу він може отримувати і до 12 тис. на місяць. Але, не дивлячись на незначне грошове забезпечення, щось же утримує цього сержанта в армії.

Тільки не треба мені наводити безглуздих порівнянь про 4 тис. доларів і 8 тис. гривень. Не треба говорити про «соціальний пакет» і тому подібне. Я не про це. До речі, у поліцейського і пожежника в США теж непогані «соцпакети».

Я про такі речі як ПРЕСТИЖ професії і про САМОПОВАГУ, що формується на ґрунті цього престижу, про ГОРДІСТЬ за належність до USAF і тому подібні речі, які, на мою думку, часто є більш важливими, у мотиваційному плані, для продовження служби.

Ми вже побачили, що, нажаль, після того, як мінімальне грошове забезпечення військовослужбовців військової служби за контрактом підняли до 7 тис. гривень, у ЗСУ прийшла велика кількість так званих «заробітчан». І часто це були не найкращі представники нашого суспільства. Я думаю, що теж саме відбудеться і після наступного підвищення грошового забезпечення військовослужбовців”.

Реаліст: “Заробітчани” в армії були завжди, є і будуть. Тільки не служать вони ніюха. Це такі істоти, які є рагулями. Вони будуть існувати навіть тоді коли їх ГЗ буде еквівалентне 100 баксам і ще вкрадуть на 100. Головне, щоб його рагульська морда була сита, виспана, а ничка не зачеплена командирами.

“Тим більше, ми розуміємо, що, як це не прикро, будь-яке підвищення «з’їдять» інфляція, ціни тощо. Так, і Уряд наш, хто б що не говорив, намагається робити все для того, щоб зарплати в економіці, в тому числі і мінімальна, постійно зростали. Тому, на мою думку, дуже швидко це збільшення грошового забезпечення зійде на рівень, на якому воно знову не буде задовольняти більшість військовослужбовців.

Окрім, звичайно, тих самих «заробітчан». Психологія будь-кого з нас «працює» так, що нам ніколи не вистачає грошей. Як то кажуть «у кого борщик ріденькій, а у кого діаманти маленькі», у всіх проблеми.

Ось ми і підійшли до психології.

Я, звичайно, не претендую на істину в останній інстанції, але переважна більшість моїх знайомих військових вважає, що перш за все, проблема укомплектованості ЗСУ особовим складом знаходиться у царині психології.

Я постійно спілкуюсь з військовослужбовцями різних категорій і, переважна кількість з них, на перше місце, серед причин звільнення, ставлять НАЯВНУ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНУ АТМОСФЕРУ у своїх військових частинах і підрозділах, і, відповідно, свій МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАН.

Вони скаржаться на те, що в останні рік-два психологічно служити стало важко. Спробую пояснити, що вони мають на увазі.

Війна затягнулась. Її закінчення – далека перспектива. В усі часи позиційна війна призводила до погіршення морально-психологічного стану бійців.

На фоні статики у бойових діях, дуже динамічно розвивається горезвісна армійська бюрократія. І папірець стає ціннішим за людину.

Зневажливе, зверхнє і часто хамське ставлення до підлеглих багатьох командирів (начальників), що зменшилось у 14-15 роках, знову розквітло в усій своїй красі.

Якось розмовляв з одним командиром танкового підрозділу, який воював з першого дня, заслужив два ордена, щодо його рішення звільнитись. І танкіст сказав, що головна причина його рішення про звільнення в тому, що керівні посади часто займають ті, хто ні тощо не воювали на передку, а якщо й воювали, то точно не покрили своє ім’я славою, і ті, хто взагалі були на пенсії, але повернулись на службу не у важкі 14-15 роки, за покликом серця, а тоді, коли безпосередня загроза зменшилась, і головним мотивом для їх повернення на службу стали гроші. Так ось, він сказав, що не хоче, щоб він або його підлеглі стали жертвами тупих розпоряджень цих начальників-дилетантів, які, до того ж, абсолютно не сприймають думку фахівців-практиків.

На тлі багатьох позитивних змін у ЗСУ, найголовніша проблема – зневажливе ставлення до людей, коли їх вважають тільки одним із засобів для досягнення мети, залишилось майже без змін. Причому, цьому дуже швидко вчаться у старших начальників і молоді офіцери.

Наприклад:

за чотири роки нагородна система, а сюди я включаю, як матеріальні, так і моральні стимули, так і не налагоджена. Людина роками воює, а «на груди его могучей, одна медаль висела кучей». І це ще дуже добре, якщо хоч одна. У цивільному середовищі сформований стереотип: якщо людина добре воює, то її нагороджують нагородами. А, якщо у військового немає нагород, то невідомо, чим і де він займався. Крім того, чи багато військових отримали обіцяні гроші за знищену техніку і озброєння ворога?

час перебування на передовій і в ППД не регламентований. У людей накопичується елементарна фізична і моральна втома. А скільки сімей військовослужбовців розпались із за того, що вони мало бувають вдома?!

так зване «відновлення боєздатності» на полігонах після виконання бойових завдань, взагалі за межами здорового глузду і стало вже, як то кажуть, «притчею во язицах».

Реаліст: Дико плюсую! Є таке. По нагородам є питання аж до військово-політичного керівництва країни. Особливо до тих, хто нагороджує державними. Крім того, у кожній військовій частині вам солдати розкажуть про факти нагородження бойовими нагородами не причетних до бойових дій. Це автоматично вбиває повагу і довіру не тільки до командира, який оформляє подання але й до всіх офіцерів, а через них і до державної влади загалом.

“Нажаль, можна ще наводити багато прикладів на цю тему і чотирма пунктами справа не завершиться.

На думку більшості тих військових, з якими я спілкувався, головна причина того, що військові скаржаться на НЕГАТИВНУ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНУ АТМОСФЕРУ і стимулює їх на покидання ЗС тому, що більшість командирів і начальників не знають психології взагалі і військової психології зокрема.

А раз командири (начальники) не знають психології то, відповідно, і розуміють її значення у військовій справі, починаючи від психологічних аспектів бойових дій, і закінчуючи, наприклад, психологічними особливостями воєнно-польового побуту.

Звичайно, я не кажу про 100% командирів і начальників! Але, нажаль, кількість таких є переважаючою. У всякому випадку на сьогоднішній день.

Чому так відбувається?

На мою думку, все дуже просто. Наші вищі та старші командири, коли навчались у військових училищах, потім інститутах і академіях, психологію практично не вивчали. Усі їх знання психології, а також і педагогіки, зводилось до одного семестру вивчення ОСНОВ військової психології і педагогіки за підручниками О.В. Барабанщикова та ін., де більше було написано про рішення КПРС щодо формування радянської людини тощо”.

Реаліст: Плюсую! Вся військова психологія і педагогіка Барабанщикова вміщується у фразу, яку навчали командирів у всіх радянських військових училищах: “Ясный рассказ, четкий показ и тренировка до посинения!”. А коли ти ще вмів це застосовувати на практиці в роботі з підлеглими – ти був просто Бохх! З курсантських часів запам’ятав викладача, який давав нам ці “основи” мать їх.

“Всі ми знаємо, що військовій психології у Радянській армії приділяли дуже мало уваги. Головною зброєю, що надихала радянського воїна на службу і на подвиг була комуністична ідеологія: «Если партия прикажет быть героем, у нас героем станет каждый». У радянській психології інтереси, бажання, проблеми однієї людини були ніщо у порівнянні з інтересами колективу. Людина була гвинтиком у великій державній машині, тим самим – ЗАСОБОМ ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ.

Нажаль, на думку багатьох військових, зараз справи не краще. Наприклад, мої знайомі дали мені порівняльну таблицю кількості дисциплін та навчальних годин, яким навчають майбутнього офіцера – командира у Національній академії сухопутних військ (Реаліст: ймовірно мається на увазі, що в м. Львові) працювати з підлеглими. На мою думку, зараз це найкращий військовий виш в Україні.

З 2010 року для курсантів спеціальності «Управління діями підрозділів Сухопутних військ» викладались наступні навчальні дисципліни, які формували знання та навички щодо роботи з особовим складом, як у мирний, так і у військовий час:

Психологія - 60 год.

Конфліктологія - 36 год.

Педагогіка - 36 год.

Військове навчання та виховання - 36 год.

Військова девіантологія - 36 год.

Всього годин: 204 год.

З 2013 року для курсантів тієї ж спеціальності:

Військова педагогіка (у т.ч. військове навчання та виховання) - 60 год.

Військова психологія (у т.ч.конфліктологія) - 48 год.

Всього годин: 108

З 2015 року для тих же майбутніх командирів:

Військова педагогіка та психологія (у т.ч. військове навчання та виховання) - 80 год.

Всього годин: 80

З 2016 року:

Військова педагогіка та психологія (у т.ч. лідерство) - 60 год.

МПЗ підготовки та застосування ЗС України - 60 год.

Всього годин: 120

Зауважу, що ці цифри визначаються не у самому ВВНЗ. Йому їх спускають з Департаменту військової освіти Міністерства оборони України. В інших ВВНЗ стан справ не краще. А можливо й гірше. На сьогоднішній день із 7200 годин, які відводяться на підготовку майбутнього командира, на підготовку його до роботи з підлеглими надається тільки 120 (!!!) годин. І це в кращому випадку!

Всі розуміють, що для того, щоб навчитися працювати з людьми може не вистачити і цілого життя, що тут говорити про 120 годин. Командир повинен згуртовувати, формувати внутрішню атмосферу і управляти своїм підрозділом, а не тільки командувати. А це дві великі різниці!”

Реаліст: Не знав, що так все погано. Складається враження, що тому, хто управляє в МОУ військовою освітою все, що відбувається там – до “одного місця”, судячи з її подихаючого стану і совкового законсервованого болота (це стосується саме тих хто навчає – викладачів). Народ, ви знаєте щось про результати діяльності цих керівників за роки війни і особливо про досягнення у сфері реформування військової освіти? Що реально змінено і зроблено? Я наприклад, не чув і не бачив нічого, окрім якихось загальних гасел.

“Тому, на думку моїх однодумців, ніякі заклики з високих трибун про «…формування позитивного морально-психологічного стану особового складу, що сприяв би виконанню поставлених завдань…», ніякі поїздки на передову психологів чи «груп внутрішньої комунікації» не змінять ситуацію, якщо для безпосереднього командира психологія з педагогікою, все одно, що астрономія.

Тим більше, що переконати офіцера, із вже сформованим світоглядом, в тому, що він помиляється, практично неможливо.

Можливо, починати треба з курсантів?

Можливо і звертали б, після цього молоді командири взводів і рот, більше уваги на потреби та проблеми своїх підлеглих?

Можливо і стало б менше дурнуватих втрат, особливо пов’язаних із самогубствами та зловживанням спиртним, тому що, часто боєць залишається сам на сам зі своїми проблемами?

Звичайно, мені можуть заперечити – навіщо тоді існують фахівці структур морально-психологічного забезпечення (МПЗ), у т.ч. і заступники командирів з МПЗ. Хоча, всі чудово розуміють, що без підтримки командирів вони «погоди не зроблять». Це як раз той випадок, коли «один у полі не воїн». До того ж, і укомплектованість цих посад складає десь 60%, набір у ВВНЗ, де готують цих фахівців, мінімальний, єдиних підходів до їх підготовки немає.

Реаліст: Такі так. Без волі і бажання командира вони свою роботу не роблять. Справжніх ентузіастів і фанатів ЕМПЕЗЕ зустрічав одиниці за свою службу впродовж декількох десятків років. Нажаль більше було кончених “замполітів”. Які задовбували своїми стендами і світлицями з портретами керівництва в стилі “аля Політбюро”. А начальники з великими зірками на погонах заходили туди тільки, щоб подивитися чи вони там (сука!!!) вісять на тих грьобаних стендах, які ніхто ніколи не читав.

“До того ж, ведуться розмови, що керівництво ЗС знову хоче «оптимізувати» структури МПЗ і підпорядкувати їх кадровим органам. Мотивується це рішення тим, що у збройних силах країн-членів НАТО відсутні посади заступників з МПЗ (виховної роботи, гуманітарних питань, соціального і гуманітарного забезпечення, соціально-психологічної служби, по роботі з особовим складом, морально-психологічного забезпечення) у командирів від роти – до Генерального штабу.

Психологічним і дисциплінарним впливом на підлеглих у повсякденній службовій діяльності займаються командири (начальники) з найнижчого рівня, починаючи з сержантів. Для задоволення духовних потреб віруючих у збройних силах країн-членів НАТО існують служби капеланів.

Ніби все правильно. Якихось “вихователів” у нашому розумінні там немає. Якщо запитати будь-якого американського військовослужбовця про наявність заступників з МПЗ, то відповідь буде однаковою – немає. Так, але… не так. Така собі суб’єктивна об’єктивність.

В структурі ЗС США відсутній єдина структура, що відповідає за формуванні і підтримання позитивного морально-психологічного стану військовослужбовців. Ця прерогатива повністю належить командиру, який у своїй роботі з особовим складом спирається, якщо я не помиляюсь, на спеціальний апарат, що складається з трьох основних служб: по зв’язках із громадськістю, по особовому складу (мораль, соціальне забезпечення, дисциплінарна практика – в складі кадровиків), тилу, психологічного забезпечення (яке підпорядковане медикам) та військових священиків.

Характерна деталь: з одного боку, всі ці служби діють самостійно і окремо одна від одної, а з іншого – винятково узгоджено, гнучко і ефективно. Це досягається умілою керівною діяльністю командира, який залежно від обстановки і завдань формує найближчі і перспективні напрямки діяльності кожної служби, а також здійснює контроль за якістю роботи із особовим складом.

Цьому командирів навчають у військових навчальних закладах, а також в процесі його служби у військах. Тому в їх стилі діяльності, як правило, відсутня зневага до «служб людини» при ухваленні управлінських рішень. Більше того, як свідчить практика, командир, який не вміє ефективно їх використовувати, практично не може розраховувати на подальше просування по службі.

Як вчать наших командирів ми вже згадували.

А тепер ми ще й хочемо самі знищити єдину структуру, яка безпосередньо допомагає командиру працювати з особовим складом?

Говорити про все це можна багато і у кожного будуть свої аргументи як за, так і проти. Я просто хочу сказати, що, на мою думку, в першу чергу, проблема утримання військовослужбовців у сучасних ЗС, знаходиться, скоріше у площині психології, ніж економіки. Звичайно, ніхто з військових не відмовиться від підвищення грошового забезпечення.

З військовослужбовцями необхідно спілкуватись, щоб знати, чим вони живуть, про що думають, треба спілкуватись, щоб впливати на них, перш за все, силою переконання, а не примусу. А процесу правильного спілкування, у т.ч. і переконанню, необхідно вчитися, як і всьому іншому в житті. Природжені командири з лідерськими якостями у нас є, але їх дуже мало. А інших можна цьому навчити. Але, необхідно розуміти, що зробити з офіцера лідера неможливо тільки прочитав йому курс лідерства з 30, 60, чи навіть 100 годин.

Лідером його повинен робити весь уклад армійського життя, починаючи у військовій академії і продовжуючи у військовій частині. Від особистого прикладу старшого командира (начальника) – до спеціально створених на заняттях, і не тільки, ситуацій, що будуть вимагати від військовослужбовців прояву необхідних якостей. Будь-які якості у людини формуються тільки в процесі діяльності. А у нас в ЗСУ, нажаль, домінує точка зору, що з любого командира можна зробити лідера тільки прочитав йому лекції з лідерства. А підживлює цю точку зору незнання психології і педагогіки, і, відповідно, не розуміння того, як відбувається процес формування у людини тих чи інших якостей.

Коло замкнулося!

В ЗСУ, військові фахівці з інших країн, часто проводять різні психологічні тренінги, на яких діляться своїм досвідом щодо роботи з особовим складом. Тільки, зазвичай, проводяться ці тренінги з фахівцями структур МПЗ, які і так чудово розуміють важливість цього напрямку діяльності, але повністю залежать від своїх командирів (начальників). А про їх розуміння значення психології я писала вище. Можливо, краще б було провести цикл таких тренінгів з командирами, причому починати з вищих?

Можливо нам треба повернутись обличчям до психології? І паралельно із економічними важелями впливу на морально-психологічний стан особового складу ЗСУ, більш активно і професійно застосовувати ті психологічні чинники про які ми говорили вище?

Слава Україні!”

Реаліст: Ось така думка. Вона варта поваги, тому що цей офіцер, на мою думку, мисляча людина, який поважає себе і свою службу. Якщо він ще в наших теперішніх умовах на практиці втілює те, про що написав і вірить в це – тоді його командиру сильно повезло. Я особисто хотів би мати такого заступника з ЕМПЕЗЕ.

Побільше б таких офіцерів і поменше “замполітів”!