"Проти всього поганого, за все хороше" - чи справді таким має бути закон?

Часто у спілкуванні з нашими співгромадянами відкриваєш для себе досить страшні речі. Наприклад, що в їхніх головах живуть уявлення, застарілі навіть не на покоління, а на кілька століть.

Одне з таких уявлень - і це важкий спадок радянського періоду - полягає в ідеї, що все хороше має бути закріплене в законі. А все погане має законом каратися. Що не може бути речей, які оцінюються суспільством як погані, але не заборонені законом. Часто цих людей вдається переконати питанням на кшталт “як гадаєте, чи слід саджати в тюрму за подружню зраду?”. Але на декого не працює навіть це.

Тому зараз буде невелика розповідь про те, чи слід прописувати все в законах та кодексах.

Отже, в світі є два принципово різні підходи до розуміння того, навіщо взагалі в державі закон.

Перший підхід - класичний, консервативний, тоталітарний. Він походить ще з давніх давен. Згідно ньому, є певний єдино правильний спосіб будь-якої діяльності - як суспільної, так і особистої. І держава має закріпити усі ці способи в законі так, щоб ніщо не залишилося поза увагою, щоб всі жили однаково та однаково правильно. Як орати поле і як поводити себе з батьками, як діяти у суперечках та скільки віддавати на храм, як робити хліб та як робити дітей. І найправильніша держава - це та, яка закріпила найправильніші способи та найбільш чітко контролює, щоб все йшло за планом. Ми це можемо спостерігати у давніх законодавчих кодексах та релігійних текстах - так, наприклад, шаріат прописує навіть те, з якої ноги людині краще заходити до нужника (спойлер - з лівої).

Другий підхід більш новий. Ну як новий - йому десь років з чотириста.

На пару абзаців поринемо в історію питання.

Колись так трапилось, що Гутенберг винайшов друкарський верстат. А за ним Лютер винайшов сучасний протестантизм. Ці речі були сильно пов’язані. Адже винахід верстата дуже здешевив розповсюдження писемної інформації, а це підірвало ідеологічну монополію католицької церкви. І якщо до друкарства ранні протестантські рухи (наприклад, гусити) так чи інакше розчинялися в католицькому морі, після його винаходу це вже стало неможливим.

Це спричинило дуже велику кількість війн, найбільшою з яких була Тридцятирічна війна, що забрала в окремих країнах Європи до чверті населення. Мова тут йшла навіть не про релігію. Оспорювалася сама монополія на право визначати, що є істина, а що ні, що є правильним, а що ні. І якими б страшними не були ці війни, але саме через них народився сучасний європейський плюралізм. Саме за результатами Тридцятирічної війни було закріплено право на свободу віросповідання. Це більше, ніж здається - адже фактично люди погодилися, що можна жити в одному місті і мати різне розуміння, що є правильно, а що ні.

Але якщо люди живуть в одному місті, то для них має діяти єдиний закон. А якщо у них різне розуміння того, що є правильним, бо різні релігії чи ідеології, то як тут бути?

Так зародилася світська етика та ліберальне сприйняття закону. Воно стверджує: закон не для того, щоб змусити усіх жити правильно. Він не має регулювати кожну сторону життя. Він для того, щоб люди вирішували свої конфлікти мирно, цивілізовано та згідно визначеної процедури. І регулювати він має лише ті моменти, в яких інтереси та бажання людей вступають у протиріччя. Пам’ятаєте вислів “ваша свобода махати руками

завершується там, де починається мій ніс?”. От саме для цього і є закон.

Різниця між цими двома підходами дуже значуща. В першому випадку держава - чиновник та поліцейський - претендує на те, щоб утверджувати та нав’язувати єдино правильний спосіб життя. Він може бути утверждений авторитарним шляхом - за бажанням лівої п’яти володаря - або демократичним загальним голосуванням, але він єдиний та загальнообов’язковий. І якщо буде вирішено, що ранкова гімнастика корисна для здоров’я, то спеціальні державні органи будуть слідкувати за тим, щоб її робили усі, і карати тих, хто так не робить. Таке сприйняття закону побутує в країнах конфуціанського світу - наприклад, в Китаї, а також в низці авторитарних країн. Подібне було і в СРСР.

В другому варіанті держава залишає за громадянином волю самому визначати, що є добре, а що погане, рівно до того моменту, коли його дії починають прямо конфліктувати із свободою інших чи комусь загрожувати. Красти не можна не тому, що це “абстрактно погано”, а тому, що це зазіхання на майно інших людей. А от носити некрасивий одяг, хай і огидно, але не заборонено. Розбещувати неповнолітніх не можна не тому, що це “неправильний секс”, а тому, що неповнолітні не можуть надати зважену згоду, отже, це форма згвалтування. А от дві дорослі людини можуть надати один одному згоду на секс - і це вже їхній вибір, який нікого іншого не стосується.

В таких суспільствах у конфліктах держава виступає лише арбітром. Вона не претендує на тотальну та необмежену істину - вона просто запобігає тому, щоб люди один одного повбивали. Такий шлях був та залишається природним для багатьох західних країн. Хоча в деяких з них є і люди, яким подобається перший, тоталітарний варіант - але за іронією долі, така альтернативна думка можлива лише у вільному суспільстві.

Ліберальний спосіб виявився більш ефективним. Бо за нього можлива конкуренція ідей. За нього можливе самовираження. За нього, зрештою, можливий прогрес - адже суспільство, в якому вже заздалегідь визначено рамки будь-якої діяльності, а вихід за них ввижається неприпустимим, застигло у відтворенні єдиною програми.

Проблема України - в тому, що в нас багато співгромадян наче й хочуть жити за прогресивними стандартами, але досі в глибині душі сприймають радянську модель, як єдиний доступний варіант. Тому щиро вірять, що держава має нав’язувати єдино правильну модель поведінки - залишилося лише визначити, яка саме правильна.

Це неможливо, та й непотрібно. Держава во плоті - це чиновник, поліцейський та депутат Верховної Ради. Якщо вони почнуть визначати усі аспекти вашого життя, це буде гірше і для них, і для вас, і для країни. Адже саме тотальне проникнення контролюючих органів в усі аспекти життя створює корупцію. Саме можливість чиновника щось нав’язувати громадянам дає йому іншу можливість - вимагати в них хабар.

Так не має бути. А щоб так не було, ми маємо прийняти просту річ: держава існує не для того, щоб нав’язати усім єдину правильний - себто “наш” - спосіб життя, а для того, щоб забезпечити спокійне співіснування людей із різними способами життя, цілями та переконаннями. Окрім, звісно, тих, які загрожують життю та свободі інших чи існуванню самої держави.

Зрештою, цивілізовану людину від людини радянської відрізняє, в першу чергу, розуміння чужих кордонів. Розуміння, де слід сказати собі “це не моя справа” і просто відмовитися оцінювати ближнього свого на предмет “чи правильно він живе”.

Це важко. Але ми сильні, і ми здатні до цього себе привчити. Щоб, зрештою, стати цивілізованою західною країною не тільки географічно.