Бандерівський рух: погляд з нового ракурсу

Я вел расстреливать бандитку.

Она пощады не просила.

Смотрела гордо и сердито.

Платок от боли закусила.

Потом сказала: «Слушай, хлопец,

Я все равно от пули сгину.

Дай перед тем, как будешь хлопать,

Дай поглядеть на Украину.

На Украине кони скачут

Под стягом с именем Бандеры.

На Украине ружья прячут,

На Украине ищут веры.

Кипит зеленая горилка

В белёных хатах под Березно,

И пьяным москалям с ухмылкой

В затылки тычутся обрезы.

Пора пограбить печенегам!

Пора поплакать русским бабам!

Довольно украинским хлебом

Кормиться москалям и швабам!

Им не жиреть на нашем сале

И нашей водкой не обпиться!

Еще не начисто вписали

Хохлов в Россию летописцы!

Пускай уздечкой, как монистом,

Позвякает бульбаш по полю!

Нехай як хочут коммунисты

В своей Руси будуют волю…

Придуманы колхозы ими

Для ротозея и растяпы.

Нам все равно на Украине,

НКВД или гестапо».

И я сказал: «Пошли, гадюка,

Получишь то, что заслужила.

Не ты ль вчера ножом без звука

Дружка навеки уложила.

Таких, как ты, полно по свету,

Таких, как он, на свете мало.

Так помирать тебе в кювете,

Не ожидая трибунала».

Мы шли. А поле было дико.

В дубраве птица голосила.

Я вел расстреливать бандитку.

Она пощады не просила.

Давид Самойлов - російський поет та перекладач учасник Другої світової війни.

Від початку Незалежності України інтерес до націоналістичного руху першої половини 20-го сторіччя пройшов різні стадії. В дев’яностих роках, коли відкривалися засекречені архівні матеріали, тогочасна влада вела себе у цьому делікатному питанні досить обережно. І перший, і другий Президенти всіляко обходили цю тему і, можливо, мали в цьому рацію. Українці у той час тільки оговтувались від сімдесятирічного перебування в складі СРСР і різкі зміни у трактуванні історії могли не зрозуміти. Та й тогочасні керівники держави були по суті радянськими людьми, вони, свідомо чи несвідомо, несли за собою шлейф совєцьких міфів та стереотипів. Проте, на Західній Україні цей процес пішов досить активно: масово перейменовувалися вулиці, встановлювалися пам’ятники діячам ОУН.

Ситуація дещо змінилася після Помаранчевої революції. Віктор Ющенко, хоч сам був виходцем з компартійної номенклатури, не приховував своєї симпатії до націоналістичного руху. Одним з останніх його указів на посаді Президента було присвоєння С.Бандері звання Героя України. Проте, стведжувати, що симпатії Віктора Андрійовича до Коновальця, Бандери та Шухевича зустріли всеохоплюючу цікавість серед широких мас населення - буде неправильно.

Як не парадоксально, але найвищий інтерес до діяльності ОУН та УПА, виник завдяки політиці Росії. Федеральні пропагандисти вперто ліпили з Бандери головного фашиста, зрадника, карателя та взагалі - найбільше вселенське зло. Не дивно, що в РФ слово “бандерівець” стало чи ненайгіршою лайкою.

В Україні ефект від кисельовського пропагандистського потоку викликав здебільшого протилежний ефект.

В таких умовах дуже важко дивитись на діяльність націоналістів тверезо і виважено. Серед українських істориків ставлення до бандерівського руху у більшості випадків суворо позитивне, патріотичні погляди часто заважають їх об’єктивності.

Кремлівських псевдоісториків я до уваги не беру. Але у Росії є і справжні історики-дослідники, які вивчаюють тему виключно з наукового погляду. Серед таких діячів я назвав би двох кандидатів історичних наук: Кірілла Алєксандрова та Алєксандра Гогуна. Привожу найбільш цікаві, на мою думку, тези з їх досліджень.

Бандера та його прихильники як особистості формувалися в особливому історично-культурному регіоні, який радикально відрізнявся від традиційної (за асоціаціями росіян) України. Це був дуже специфічний регіон, у якому у містах проживало переважно польське та єврейське населення, а села були українськими. Наддніпрянщина для націоналістів у великій мірі була не цікавою.

На початку 20 сторіччя серед інтелігенції прихильністю користувався Москофільський рух. Ураїнофільство (націоналізм) перед Першою світовою війною значно поступалося за кількістю прихильників москофілам. Але таке співвідношення сил абсолютно не бентежило націоналістів, головним вони вважали своє моральне право впроваджувати власну ідеологію незважаючи на рівень прихильності серед широких мас населення.

Молодий український націоналізм був принципово антиросійським, його ідеологом був Франциск Духінський - польський професор, який не вважав росіян (москалів) частиною Русі.

Національналістичний рух на Західній Україні в великій мірі є реакцією на полонізацію краю та дискримінацію українського населення. Звідси йдуть і причини Волинської трагедії 1943 року.

На початку діяльності ОУН, організація не гребувала терористичними способами боротьби. Це пов'язувалось з тим, що зібрати повноцінні воєнізовані загони в тих умовах майже не було можливості. Зокрема, націоналістами було ліквідовано консула СРСР у Львові Алєксєя Майлова, польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, поранено радянського генерала Нікалая Ватутіна. В свою чергу в СРСР теж не цурались терористичних способів знищення своїх ворогів. Від рук радянських агентів загинули такі діячі українського спротиву як Євген Коновалець, Лев Ребет, Степан Бандера.

На думку вищезгаданих російських істориків, Бандера зробив велику помилку, коли ставив знак рівності між більшовиками та усіма іншими росіянами (зокрема і тими,що стали жертвами радянського режиму). На їх думку, Бандера не розумів, що без вільної Росії не може бути і вільної України.

У 1939 році Бандеру звільнили з польської тюрми і він повертається до Львова зайнятого Червоною армією. Поведінка нової влади (терор та репресії) значною мірою вплинула на вибір в союзники нацистів. До речі, з тих пір Бандера в Україну більше не повернувся.

Ієрархія ворогів ОУН в 1940 році виглядала так: перші - більшовики, як найнебезпечніший ворог; другі - поляки, як претенденти на західноукраїнські землі; треті - євреї, як опора більшовицького режиму.

До літа 1943 року відбулася певна еволюція ідеології ОУН. Проголошувалась свобода слова та віросповідання, свобода народів та нацменшин, боротьба з більшовизмом та націонал-соціалізмом.

Колишні повстанці УПА в сталінських таборах були чи не такнайактивнішою силою серед в’язнів. Будь-який бунт не обходився без бандерівців. Вони користувалися повагою навіть серед колишніх бійців Червоної армії, а вохровці та “блатні” їх побоювались.

На жаль, адекватних вчених, які дивляться на історію не з пропагандистського, а з наукового погляду, в путінській Росії дуже мало. Тому їх дослідження для нас вкрай цікаві. Це погляд на наше минуле з іншого ракурсу. А чи правильний цей погляд - судити нам.