Volodimir Ryba: Бомонд, на який ми заслуговуємо

3 роки тому
Шоу-бізнес
5 870
112
24
27

Думи мої, думи мої – горе мені з вами… Як добре було б сприймати світ дивлячись тільки на верхню оболонку, не шукати істину в простих речах… Але ні… Голова знову спокою не дала…

Їду в старенькому автобусі з групою однокласників на навчання водійській справі. Заїжджаємо в чергове невеличке село підбираючи групу тамтешніх старшокласників. Серед них чорнявий веселун, який одразу знаходить спільну мову з усіма. Мої однокласники зверхні, вони ж бо з СМТ, а цей з села – рівень не той. Спостерігається діалог:

– Тебе як звуть, чудік? – весело питають мої.

– Коля.

– Коля, а ти яку музику слухаєш?

– Американську.

З тих пір, а може і раніш не міг зрозуміти, чому наша музика гірше західної чи російської. І що з нами не так.

Беруть інтерв'ю у балканця чи бразильця з української команди. Питають за музичні смаки, балканець переважно слухає свою, а бразилець – свою. А ми ні…

До Революції Гідності у нас формувався наш бомонд.

Український? Дудки, малоросійський. Для цієї "творчої еліти" найвищим екстазом було запрошення у Москву. Народ наш такими переважно гордився. Мовляв, була Вєра Галушка, а тепер – Брєжнєва, покорила Москву, перед Шойгу співає, а Вєрка Сердючка – там взагалі всєх рвьот. З того боку до нас поїхав їх заробітчанський непотріб, ну яке ж українське шоу без Сосєдова.

А тут бац – війна і вже якось невдобно Газманова крутити, та в білокам'яну їхати, але ні, музика ж поза політикою.

Тепер у нас уже повноцінний "творчий бомонд". В авангарді Потап, Тіна, Монатік в шапці, Оля, яка вдає, що має великі цицьки, квартальні юмарісти, Юра Горбунов, Анатоліч, Вольнова та літописець всієї цієї компахи – Катя. Поруч з богемою творчою – просто богема: ексцентричні олігархи в помаранчевих окулярах, ситі депутати з бріоліном та небритістю, подруги перших і других з байдужими поглядами та надутими губами. Ну і піпл, який хаває.

Квінтесенція цього всього – святкове попурі біля собору.

Чи може бути інакше? Може. Бо вже було. І було класно. В дев'яностих українська музика володіла інфопростором, але уже початок 2000-х окреслив зворотній процес, "Рукі вверх" перемогли "Аква Віту" (причини цього процесу заслуговують окремого опису).

Але саме сумне є те, що крокуючи вулицями українського міста, з підліткових портативних колонок звучить сучасна російська попса, а з телефонів голоси російських блогерів.

Малоросійство – головна наша біда, яка живе в генах. Здолати її важко, адже ні нинішній "творчій богемі", ні нинішній владі, ні людям, які сприймають творчість перших та голосують за других цього не треба.