Анастасія Рокитна: Трохи букв від максималістки

6 років тому
Суспільство
1 199
23

"Який народ, така й держава" - прочитала графіті на стіні по дорозі до університету. І як з цим не погодитись? Якщо зараз вийти на вулицю і спитати людей "Чи знаєте ви що таке НАБУ або НАЗК?", більшість відповість, що ні. Це у кращому випадку. Бо в гіршому - розкажуть на якому хуторі метеликів ловити.

Незацікавлені. Звикли, що за нас все вирішують. З панування червоних українцям нав'язували, що їх голос нічого не важить. Так і живемо.

2014 рік. І був Майдан. І народ сколихнула сильна хвиля. Одягнулись у вишиванки, повісили блакитньо-жовті прапори, приклеїли на машину червоно-чорний герб. Ах так, забули про головне - ввімкнути контролера. Продовжуємо чекати чергової порції гречки, щоб сісти до своєї хати і закритись до наступних виборів, маючи перед собою лише чорний ящик з телевізійним сміттям. Бо нашу журналістику важко назвати журналістикою. Коли у передвиборчий період , так звані" "шукачі правди" розбігаються по політичних партіях або знімають сюжети про обіцяноплюїв, щоб їм кинули кусок золотого хлібця, то хочеться плакати. Плакати, бо, як говорить мій друг, "піпл це хаває". І "піпл" не хоче навіть пробувати розгребти це сміття.

Сьогодні щось змінилось? Так, супермілікрок вперед, але змінилось. Ідейників стало більше, але їм ставлять підніжки. Піднявся на мітинг через холодні аудиторії в університеті - проплачений, зробив акцію через блокування антикорупційних реформ - ти за одно з путіним. А хто задумається, що студентам холодно? Або, що без відповідних реформ, корупції не позбавитись? Одиниці. Якийсь посадовець або товстосум подзвонять двом-трьом недожурналістам. Ті кинуть в мережу пару "супертекстів", які потім розгребуть медіа(які нічого не перевіряють) і "піпл захаває". Ось вам громадська думка.

Мені шкода це визнавати, але це так. Люди не хочуть думати. Вони не хочуть об'єднуватись. Не хочуть брати на себе відповідальність. Їм кльово плюватись на політиків і повертатись до свого замурзаного крісла.

Але я хочу вірити. Хочу вірити, що ті ідейники не втратять віру в себе. Що будуть творити свої проекти, волонтерські рухи, освітні тренінги. Ставати політиками, розробляти законопроекти, які дійсно для людей. І суспільство почне "хавати" громадянські речі.

Я й сьогодні бачу таких людей. Вони мене надихають і я продовжую вірити, що мій народ зміниться, а разом з ним і я. Перестану писати ці депресивні тексти і покажу своїм дітям Україну, яка пройшла часи Руїни і дихає громадянським повітрям.

Але не сьогодні.