Andriy Starodub: Пам’ятник Тарасові Шевченку в Будапешті та «багатомірність» історії Центрально-Східної Європи

2 роки тому
За кордоном
1 430
70
8

«Центрально-східноєвропейський» світ складний, заплутаний і взаємопереплетений. З різних історичних, культурних, національних чи конфесійних перспектив одні й ті самі сюжети можуть «прочитуватися» дуже по-різному.

Навіть коли йдеться про цілком «мирні» і неконфліктні справи.

Однією з «локацій», де можна «відчути», що все не є достеменно таким, як може здатись на перший погляд, є пам’ятник Тарасу Шевченку у Будапешті (скульптор - Іван Микитюк). Його було урочисто відкрито 11 липня 2007 року за участі Президента України Віктора Ющенка та Президента Угорщини Ласло Шойома.

Монумент розташований у невеликому скверику (де-юре - площі) «Tarasz Sevcsenko tér» - між турецькими банями Кірай («королівські), греко-католицькою церквою Святого Флоріана та вулицями Ганца (Ganz utca) та Фю ут (Fő út).

Кожен зі згаданих об’єктів має свою «самостійну» історію, причому їхні назви дають не такі вже й очевидні «відсилки» до неї.

Наприклад, «турецькі» бані – лише частково є слідом османського періоду історії Будапешту. Хоча, це безумовно так – їх збудовано у 1560-х роках за наказом турецьких губернаторів Буди. Але своєму збереженню (після вигнання, у 1686 році, турків) вони завдячують німецькій родині König (угорською – Király) і є «королівськими» саме у зв’язку з тим, що так перекладається це прізвище, а не тому що вони належали короні чи ними користувались угорські королі.

Вулиця, яка відокремлює сквер Шевченка з боку Дунаю називається «Головним шляхом» (Fő út) зовсім не тому, що це справжня важлива артерія угорської столиці – просто така назва була у єдиної (а отже – й головної) вулиці невеликого поселення, яке злилось з Будою в ХVI столітті. Цікаво, що, на думку окремих шевченкознавців, у творчості самого Кобзаря Дунай часто виступає в ролі такого собі «українського Стіксу» – річки, що розмежовує живих і мертвих, сучасне і те, що вже «увійшло до історії».

В багатьох моментах, звісно, не варто скочуватись до «денбраунщини» та шукати занадто глибокі символічні підтексти. Наприклад, велика шестерня біля початку вулиці Ганца зовсім не якийсь «парамасонський» знак, а відсилка до біографії Абрахама Ганца (1814-1867) – швейцарця, який став «батьком-засновником» угорської ливарної та машинобудівної промисловості. Втім, те, що на честь Ганца назвали саме вуличку біля храму св. Флоріана – не випадковість. Адже цей святий мученик вважався небесним покровителем цілої низки професій, у тому числі – металургів.

Не все так просто і з самою греко-католицькою церквою Св. Флоріана. Початково це був римо-католицький костел, побудований мігрантами з Баварії у другій половині ХVIII-го століття. Греко-католицькій церкві його передали лише у 1920-му році.

Окремою проблемою є те, що творчість самого Тараса Григоровича не дозволяє вважати його «симпатиком» уніатської церкви (цей сюжет вже неодноразово ставав приводом для не дуже симпатичних «внутрішньоукраїнських» суперечок). Втім, слід визнати, що у левовій частці країн саме греко-католицькі (а не православні будь-якої юрисдикції) храми є осередками, навколо яких гуртуються українські громади за кордоном. А отже встановлення саме в таких місцях пам’ятників поету – логічне і доречне.

Хоча «угорський» випадок – дещо складніший. Попри уявлення туристів, це суто угорський (за мовою богослужіння та національністю вірян), а не український храм (належить до Угорської греко-католицької церкви – однієї з церков східного обряду, підпорядкованих Риму через Конгрегацію Східних церков). Українські літургії там відправляються всього декілька раз на рік (зокрема - в «шевченківські» дні) запрошеними священиками. Угорські ж панотці виразно тяжіють до «візантійського» обряду в його російській іпостасі. Що видно навіть на рівні дрібних деталей (відповідні ікони, книги в крамниці і т.п.).

В історії будапештського пам’ятника «віддзеркалено» також і хронологічно більш недавні сюжети центрально-східноєвропейської та української історії. Наприклад, встановлення монументу повністю профінансовано комбінатом «Дунафер» (Dunaferr). Це підприємство (до 1956 року називалося «Сталінським металургійним заводом») – один з гігантів промисловості, збудований період перебування Угорщини в складі «Радянського блоку». Йому вдалося успішно пережити крах «соціалістичної економіки», а в 2004 році це виробництво приватизував «Індустріальний Союз Донбасу». Останній «нюанс» робить зрозумілішим мотиви, з яких формально угорське підприємство виступило в ролі мецената для українського пам’ятника...

У всіх цих хитросплетіннях та нашаруваннях найважливішим є усвідомлення того, що вони не заперечують головного: попри всі відмінності та несхожості історичного шляху, Україна та Угорщина належать до одного, сказати б – «культурно-цивілізаційного» простору. В якому угорцям легко зрозуміти сенс поезії Шевченко, а українцям – творчість Шандора Петефі. Обидва найвизначніші національні поети, до речі, стали жертвами російського царизму. Який ніс (у всіх своїх історичних іпостасях) протилежну духові свободи ідеологію. Що й досі продовжує «спокушати» багатьох угорців та українців оманливою можливістю вирішувати «в простий спосіб» ті проблеми, які вимагають дуже складних балансів та компромісів…