​Автокефалія Православної Церкви України (екстра-короткий історичний екскурс) (лонгрід, 2 ч.)

Частина 1. Історичні витоки та передумови автокефалії Православної церкви в Україні

Частина 2. Томос 2019 року та майбутнє Православної Церкви в Україні

"Українська лінія"

Отримання Томосу про автокефалію мало довгу передісторію. Безпосередня ж історія цього акту – значно коротша. Її відлік можна розпочинати з 2016 року, коли «співпало» одразу декілька факторів, що уможливили вихід процесу на фінішну пряму.

По-перше, солідарну зацікавленість у здобутті автокефалії для Православної церкви виявила значна частина українських політичних еліт. На відміну від попередніх скликань парламенту, Верховна Рада України VIII скликання мала стійку проукраїнську більшість. Це дозволяло приймати необхідні для справи рішення (починаючи від спеціальних звернень до Вселенського патріарха і закінчуючи суто технічними розпорядженням щодо врегулювання прав користування певними культовими об’єктами). Діалог з Константинополем відбувався на найвищому рівні, причому Президент, прем’єр-міністр та спікер ВР діяли узгоджено та послідовно (чого не траплялося ніколи раніше, починаючи з 1991 року).

По-друге, у Фанару зникли останні ілюзії щодо «договороздатності» своїх російських візаві. Багаторічні переговори та чисельні компроміси, на які, в односторонньому порядку пішов Патріарх Варфоломій, не завадили РПЦ відмовитись від участі в Всеправославному соборі на Криті та ще й підбурити до такого ж демаршу окремі інші Помісні церкви, які знаходяться під впливом російської. Ці кроки було здійснено попри те, що Константинополь погоджувався зняти з порядку денного Критського собору питання про остаточне унормування процедури надання автокефалії та автономії для Православних церков.

По-третє, суттєво змінилася геополітична ситуація. До 2014–2015 рр. Москва могла розраховувати, що турецький уряд допомагатиме їй та тиснутиме на Вселенського патріарха у випадку, якщо той прийматиме невигідні для РПЦ рішення. Проте після анексії Криму та втягування Росії в сирійський конфлікт у Анкари з’явились резони якщо не допомагати супротивникам Росії, то, як мінімум, зайняти нейтралітет у такого роду справах.

Злий жарт з росіянами зіграла власна самовпевненість – вони до самого останнього моменту не могли повірити, що патріарх Варфоломій зважиться на такий радикальний крок, який повністю змінить розклад сил та правила гри.

Були в них також – на жаль небезпідставні – сподівання, що надання Томосу можна буде унеможливити, діючи апробованим раніше способом (тобто – розпалюючи конфлікт між різними гілками українського Православ’я та прямо шантажуючи єпископат). Але завдяки зусиллям державної влади вдалося втримати не лише консолідовану позицію УАПЦ та УПЦ КП, але й забезпечити підписи кількох єпископів УПЦ МП під зверненням до Константинополя з проханням надати автокефалію.

Навесні-влітку 2018 року Московський патріарх зрозумів, що процес переходить точку неповернення і Томос Україні таки буде надано. 31 серпня 2018 Кіріл навіть здійснив візит до Стамбулу, проте особиста зустріч та переговори двох предстоятелів не вплинули на вже прийняте рішення. Синод Константинопольського патріархату, який розпочався на наступний день після візиту російського ієрарха, підтвердив право вирішити «українську справу» «без будь-яких узгоджень» (в сенсі – з Москвою).

Протягом вересня 2018 Константинополь опублікував документи, які недвозначно доводили, що він ніколи не відмовлявся від свої юрисдикції над Київською митрополією. Це автоматично «множило на нуль» і багато що з того, що було здійснено росіянами за більш ніж три століття. Наприклад – знято питання про правосильність російської анафеми Гетьману Мазепі. У жовтні були прийняті до розгляду і справи новітні (щодо заборон і відлучень українському духовенству, здійснених після 1991 року).

Попри те, що в російських та проросійських в Україні ЗМІ в той період було розгорнуто інформаційну кампанію, метою якою було довести, що Константинополь все одно не зважиться на надання Томосу, або на роки залишить ситуацію «підвішеною», російська верхівка розуміла, що цей раунд вона програла. 12 жовтня 2018 року питання відновлення Константинополем своєї канонічної влади над Київською митрополією було предметом обговорення на засіданні Ради Безпеки Російської Федерації. 15 жовтня РПЦ розірвала, в односторонньому порядку, євхаристичне єднання з Вселенським патріархатом.

Максимально активно намагався протидіяти процесу і український філіал РПЦ. Собор УПЦ МП (яка до сих пір продовжує опиратись рішенню змінити офіційну назву, вказавши в ній на свою підпорядкованість Московському патріархату) 13 листопада 2018 висловився проти надання Томосу. Але в символічному плані важливішим був інший крок – більшість єпископату демонстративно не прийшли на зустріч з Президентом П. Порошенко. Такий жест додатково унаочнював політичну позицію даної Церкви, невизнання нею факту незалежності української держави. Абсолютно виключено, що аналогічний демарш т.зв. «українські» єпископи здійснили б у випадку, якби їх запросив на розмову президент В. Путін.

Втім, станом на кінець 2018 у Москви залишався лише «шанс останньої надії» – зірвати Об’єднавчий Собор українських церков. Адже якщо не вдалося натиснути на Константинополь з тим, щоб він не давав Томос, то можна було створити ситуацію, коли не було б зрозуміло, хто його має отримати.

«Спеціальними» методами вдалося втримати від участі в ньому єпископат РПЦ в Україні (у тому – й більшість з тих, хто підписав листа до патріарха Варфоломія). На Собор прибули лише 2 архієреї з цієї юрисдикції – митрополит Вінницький Симеон (Шостацький) та Переяславський та Вишневський Олександр (Драбинко)). Однак ресурсів на те, щоб розсварити представників УПЦ КП та УАПЦ у Москви та її місцевих резидентів не вистачило. На соборі було розпущено ці структури та шляхом їх об’єднання створено нову церкву — Православну Церкву України. Шляхом голосування новим предстоятелем, митрополитом Київським та всієї України, обрали Епіфанія (Думенка).

5 січня 2019 р. Його Всесвятість вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію. «Побожний український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть», – заявив він після підписання. На Різдво 2019 Томос було привезено до України та виставлено в древньому Соборі Св. Софії – храмі, який унаочнює наш історичний зв’язок з епохами Київської Русі, Козацької державності та національно-визвольних змагань 1917–1921 років.

На подію можна подивитись і крізь призму трьох десятиліть існування новітньої української держави. Те, що за нормальних умов мало з’явитись одразу після оголошення незалежності (власна Помісна Церква) вдалося здобути лише через роки нелегкої боротьби.

І ця боротьба – далека від остаточного завершення. Росія (будь-яка – путінська, його прямих приємників, «прєкрасная Росія будущєго» Навального etc.) не змирилася і ніколи не змириться з втратою України. Вона має достатньо ресурсів і впливу, а також численних адептів російського православ’я серед українських політичних та бізнес-еліт. Показовим в цьому плані є випадок з одним із заступників керівника Офісу Президента України в 2019–2020 роках, який відверто і неприховано діяв на користь Московського патріархату, фанатичним (аж до карикатурності) прихильником якого він є.

Не можуть не вражати й зусилля, які витрачаються задля протидії процесу визнання української автокефалії іншими Помісними церквами. Кожному з випадків такого визнання (у Греції, на Кіпрі, в Олександрійському патріархаті) передувало задіяння росіянами всього можливого арсеналу підкупу, шантажу, дезінформації. І все це – задля створення ілюзії «розколу» в православному світі через «українське» рішення Вселенського патріарха.

Однак, як бачимо, «валізки з грошима та компроматом», які возять по світу російські «дипломати» (в штатському та в рясах) ефективні далеко не завжди. А закладені ще в радянські часи «гачки» на ієрархів східноєвропейських церков навряд чи працюватимуть вічно.

Наприклад, рано чи пізно, але змушена буде визнати автокефалію ПЦУ Православна автокефальна церква в Польщі (це найпарадоксальніший випадок підтримки позиції Москви). Важко уявити, що сторіччя своєї автокефалії, у 2024 році, ця церква, яка з’явилась з «київського кореня», відзначатиме без участі делегації від канонічної Православної церкви України.

Так само лише питанням часу та сприятливої політичної кон’юнктури є визнання з боку Румунської та Грузинської церков. У кожної з яких є своя і ой яка непроста історія взаємин та прорахунків з РПЦ. Немає принципових і непереборних перепон для того, щоб автокефалію ПЦУ визнали в Празі, Софії, Тирані.

Складнішим «кейсом» є Сербія, проте і тут, у більш віддаленій історичній перспективі, реалізм може переважити фантомні сентименти до Росії. Так само, рано чи пізно, новий статус-кво та законність місця, яке займає ПЦУ у православному світі, визнають в двох древніх патріархатах, на які зараз найактивніше тисне Росія – Єрусалимському та Антиохійському.

Причини шаленства російського опору зрозумілі. Йдеться вже не послаблення впливу в Україні (та й поки з цим в них не так погано). І навіть не про реноме власне РПЦ у країнах з православним населенням (хоча воно помітно постраждало). На кону найсакральніша для Росії річ – міф про її «велич» та «всемогутність». Так чи інакше, але успіхи в процесі визнання ПЦУ будуть потрактовані у світі як вияв того, що (̶н̶е̶ ̶т̶а̶к̶и̶й̶ ̶с̶т̶р̶а̶ш̶н̶и̶й̶ ̶ч̶о̶р̶т̶,̶ ̶я̶к̶ ̶й̶о̶г̶о̶ ̶м̶а̶л̶ю̶ю̶т̶ь̶) Росія суттєво слабша, аніж намагається себе «самопрезентувати».

Що ж стосується ситуації в самій Україні, то варто визнати, що Московський патріархат в ній залишиться. Це така сама реальність, як той факт, що у проросійських партій ще довго буде електоральна підтримка, достатня для представництва у Верховній Раді.

Не варто мати завищених сподівань і щодо швидкості та масштабів переходів з МП до ПЦУ (якій ще доведеться пережити багато випробувань на міцність та стійкість). Значна частина єпископату, духовенства та мирян з УПЦ МП, котрі не приєднуються до української Помісної Церкви, займають таку позицію не тому, що останню хтось визнав чи не визнав. Вони психологічно «вкорінені» саме в російській версії Православ’я (з виразними елементами "шаманізму" та есхатологічного містицизму). І будуть триматись за цю традицію незалежно від абстрактних для пересічного парафіянина дискусій про «канонічність» та всіх супутніх обставин.

Наразі неможливо спрогнозувати, чи зважиться коли-небудь РПЦ дати цьому своєму уламку фіктивну автокефалію (тобто – розіграти спектакль, в якому Москва буде «Церквою-матір’ю» для Києва). Принаймні за нинішніх умов це вкрай малоймовірно.

Десятиліттями в нашій країні залишатимуться також люди, які чекатимуть на російську інтервенцію та повне знищення української державності. І щиро молитимуться, щоб їхні хворобливі та антилюдські бажання втілилися в життя.

Але це сподівання та надії виразної меншості (що підтверджує соціологія) громадян. Логіка розгортання історичних процесів підтверджує, що своє нинішнє анормальне (де-факто – панівне і домінуюче) положення в Україні, РПЦ неминуче втратить.