УКРАЇНСЬКІ ЖУРНАЛИ: У ПОШУКАХ НОВОЇ МЕТИ

Нам випало працювати у часи докорінної зміни уявлень про успішність науковця, якість, продуктивність та самий сенс його роботи. Мáксима «publish or perish!», тобто «публікуйся або зникни!» стала буденною реальністю, сховатись від якої можна лише у закутку аматорства.

Але сьогодні, коли кожна людина має доступ до принтера, цінність публікації як такої девальвувала майже до нуля. На шляху від авторського тексту до друкованого видання вже не стоять жодні фільтри якості, науковості чи навіть притомності. Черговий винахідник вічного двигуна має такі ж шанси на оприлюднення своїх творів, як і ядерний фізик, а посередній, малограмотний «бюджентник» так само спокійно може відзвітувати про наявність друкованих праць, як і педантичний, вдумливий науковець. Більше того, як тільки публікаційна звітність стала наріжним каменем професійної кар’єри, з темряви колективного несвідомого постала світова індустрія імітації наукових публікацій. Хижацькі журнали, примарні «міждисциплінарні» конференції, «колективні монографії» (що насправді являють собою збірки ніким не рецензованих тез) – ось перше, що можна побачити у багатьох вітчизняних списках публікацій та наукових звітах.

Вимоги ростуть...

В цих умовах наукова спільнота стала шукати порятунку у міжнародних наукових журналах, якість яких підтверджується вимогливим анонімним рецензуванням та прозорими індексами цитованості. Відкриття вікна у світ таких видань стало для української науки травматичним, але необхідним досвідом, що багато в чому змінив звичний стан речей. Сьогодні будь-яка людина, що претендує на серйозне заняття наукою, просто зобов’язана мати публікації у журналах с імпакт-фактором та пристойний акаунт у Скопус.

Однак нова реальність поставила у вкрай складне становище українські наукові журнали. Серйозні науковці більше не бажають у них публікуватися. Розумніше подати статтю у журнал світового рівня: це дещо складніше, але і престижно, і для звітності краще, і читачів буде більше. Залишаються, у кращому разі, автори другого ешелону (аспіранти, планові претенденти на вчені звання, люди старшого віку, що не володіють англійською тощо). Це вимушено знижує планку вимог і призводить до поступової деградації, а деінде і закриття українських наукових видань. То чи є сенс опиратися цьому природному процесу?

Відповідь не така проста, як може здатися.

Почати треба з того, що рейтинг видань та їхнє право на індексацію у світових наукометричних базах напряму пов’язані з рівнем цитованості. Але цитованість у різних науках дуже відрізняється, і зовсім не через їхнє значення для пізнання Всесвіту, а просто через кількість людей, які ними займаються. Скажімо, найвищій рівень цитованості наразі спостерігається, здається, у онкології. Але аж ніяк не тому, що в цій галузі відкриття б’ють фонтаном (успіхи у лікуванні раку наразі доволі помірні). Ні, просто ця галузь є суспільно важливою, її добре фінансують, тому у ній працює багато людей, а багато колег – це багато цитат.

Однією з найменш цитованих галузей є дослідження біологічного різноманіття, тобто інвентаризація та кількісний аналіз флор і фаун певних територій. Існують цілі класи живих організмів, фахівців з яких у світі можна порахувати на пальцях однієї руки. Лише ці декілька людей і здатні помітити, прочитати та, за нагоди, процитувати роботу у відповідній галузі. Тож не дивно, що навіть відкриття нового для науки виду, роду чи родини одержує лише одиничні цитування. Що ж тоді казати про знахідку у якійсь країні комахи, яку там раніше ніхто не бачив, але у сусідній країні бачили кілька разів? Значення подібних знахідок виглядає настільки мізерним, що навіть у центральних українських журналах їх не завжди можна опублікувати.

Покриття території України даними про біорізноманіття більші ніж скромне (дані www.gbif.org для космополітного виду Lycogala epidendrum)

Але у часи глобальної екологічної кризи, коли десятки (сотні? тисячі?) видів зникають ще до того, як їх встигають описати, доводити необхідність дослідження біорізноманіття немає потреби: вона очевидна усім, хто до цього дотичний. Саме тому у Європі існують десятки регіональних журналів у цій галузі. Такі журнали ніколи не одержують високих показників цитованості, але саме надруковані у них матеріали у подальшому стають підґрунтям для масштабних метааналізів та глобальних висновків. А от відсутність подібних видань призводить до того, що фахівці просто не публікують свої результати.

Страшно навіть уявити, скільки цікавих знахідок, зокрема рідкісних та зникаючих видів, було назавжди втрачено для науки через неможливість їхньої публікації.

Невтішна статистика втрати біорізноманіття

Окрема проблема, якої варто торкнутися, це те, що гонитва за цитатами змушує науковців переходити на англійську. Дійсно, відкриття світового значення не варто публікувати мовою, незрозумілою міжнародній спільноті (тут варто згадати засновника кладистики Віллі Хенніга, класичний труд якого 10 років залишався невідомим через те, що був написаний німецькою, мовою аж ніяк не маловідомою). Але за цією логікою українською друкуватися не треба взагалі: хочеш бути почутий – пиши англійською! Подібний підхід має серйозні аргументи на свою підтримку, але поступово він просто вб’є науковий стиль української мови, перетворивши її на мову науковців-невдах, нездатних вийти на світовий рівень.

Мова – це засіб комунікації. Двом українським вченим значно легше спілкуватися один з одним українською, аніж англійською, а якісне спілкування, збагачене точними і влучними висловами – першооснова продуктивного діалогу. Тож у тих галузях, де агентами діалогу є насамперед українські науковці, використання української мови залишається доцільним і потребує усілякої підтримки.

Таким чином, українські наукові журнали, де можна надрукувати статті українською мовою – це не рудимент минулого і не компромісний варіант для тих, хто не здатен працювати на світовому рівні. Це – окрема і вкрай важлива ніша, яку можуть і мусять зайняти ті науки, де збирання первинних даних відбувається на специфічному місцевому матеріалі (це не тільки біоогія, а й етнографія, і мистецтвознавство, і лінгвістика). Звичайно, вимоги до якості у таких журналах мають бути цілком світовими, бо інакше йтиметься по чергову «мурзилку». Але вимоги до обсягу і значущості матеріалу можуть бути дуже поміркованими. Короткі повідомлення, статті-додатки до датасетів, завантажених у GBIF, стислі феноменологічні описи – все це має публікуватись, і вітчизняні наукові журнали – найкраще місце для цього. Власне, альтернативою є або такі саме регіональні безімпактні журнали інших країн, або поховання даних у столі.

Таким чином, девіз українського журналу у галузі біорізноманіття та інших подібних напрямів має бути таким: погана наука – ні, «маленька» наука – так. Майбутнє - саме за такими виданнями.