Ihor Makarov: Що оцінюють українські університети?

3 роки тому
Наука
457
263
8

В української освіти багато викликів. Одним з основних є оцінювання.

У розвинених країнах диплом університету свідчить про те, що його власник здобув певні навички та знання. Така послідовність не є випадковою.

Швидкий доступ до знань – особливість нашої доби. Для сучасної людини саме навички роботи з інформацією – її структуруванням, опрацюванням та застосуванням – стали базовими.

Але, окрім того, що українські університети не виховують у своїх студентів такі необхідні навички, вони у своїй більшості ігнорують ще один важливий фактор – колективність.

Що я маю на увазі під колективністю? Колективність – це здатність до співпраці. Вміння провадити спільні дослідження, розподіляти завдання тощо.

Українська освіта є індивідуалістичною. Вона оцінює окремі зусилля студентів, здатність вивчити чи зрозуміти матеріал. Це за замовчуванням невірний підхід, адже жодне серйозне наукове дослідження чи масштабна реформа неможливі без вміння працювати в команді та розподіляти обов’язки.

Будь-яке розмірковування щодо проблеми є безглуздим без практичних порад щодо її вирішення. Та, звісно, велосипед вигадувати тут не потрібно.

Використаємо утилітарний підхід. Щоби курс вважався успішним, необхідно досягнути максимального розуміння навчальної програми найбільшою кількістю студентів.

У кожній групі існують ті, хто вчаться на відмінно, та ті, хто ледь здобувають необхідні бали. Що робити з цією проблемою?

Більшість університетських викладачів обирають або ексклюзивний, або егалітарний підхід.

Ексклюзивний підхід – це коли викладач погоджується із статусом-кво та відмовляється від адаптації навчальної програми. Залишаються відмінники та ті, хто в силу різних причин не можуть подолати навчальної програми.

Егалітарний підхід – це, як писав Воннеґут, коли стандарти знижуються настільки, що результатом навчальної програми для усіх студентів стає посередність. Усі мають рівну можливість завершити курс успішно, але користь від курсу для відмінників стає занадто низькою.

Інший підхід до навчання – це інклюзивний підхід. Він дозволяє організувати навчальний процес таким чином, щоб рівень студентів у групі зрівнявся, та студенти навчилися краще працювати в команді.

Наведу приклад. Якщо в групі є студент, який, опрацювавши додаткову літературу, отримує максимальний бал, уся група отримує додатковий бал. Мовою теорії ігор, це win-win solution.

Інший приклад. Умовою отримання максимальної оцінки за курс є те, що середній бал усієї групи є не нижчим за певний показник. Тобто навіть відмінники не можуть отримати 100, якщо в групі багато людей, що не можуть впоратися з навчальною програмою.

Така умова потребуватиме від відмінників вміння пояснити матеріал більш слабким студентам. Якщо звернутися до підходу Ричарда Фейнмана, саме вміння пояснити та навчити тому, що ви вже знаєте, є показником розуміння та знання чогось. Та й, загалом, найкращий спосіб вивчити щось насправді – навчити інших.

Якщо вам все ще здається, що такий підхід не є справедливим по відношенню до відмінників, звернуся до Платона. Він вважав, що основною відмінністю знання (episteme) від думки (doxa) є саме відмінність доведення та передачі. Чи може викладач бути переконаний у знаннях відмінника, якщо той не може передати, довести та пояснити те, що вивчив?

Для покращення системи оцінювання загалом можна застосовувати багато різних підходів. Це можуть бути й дослідницькі семінари, й колективні відповіді, й дебати між студентами. Всі ці інструменти доступні та не потребують особливих зусиль.

Найбільша проблема, із якою я зустрівся в стінах Києво-Могилянської академії – це завантаженість семінарських груп та викладачів. Важко говорити про просунуті інструменти оцінювання, коли в групі тридцять чи більше студентів.

Але ситуація не є патовою. Семінари можуть важити менше в загальній структурі оцінювання. Деякі лекції можуть проводити студентські колективи. Має збільшуватися роль індивідуальних та групових робіт та проектів.

Важко досягнути того, щоб університетський диплом дійсно був показником не лише престижу, але й рівня підготовки. Але це реально. Навіть за браку часу та інших ресурсів.