​Польща та Україна - підсумки 2020

Минулий рік мав стати переломний для Києва та Варшави, очікувалось декілька візитів на рівні прем’єра та президента (у підсумку маємо один візит президента Польщі до України). Звичайно, що пандемія внесла свої корективи і 100 річниця битви під Варшавою або визволення Києва україно-польськими військами не були вшановані у належний спосіб. Проте, 2020 виявив, що стосунки між Україною – Польщею за президентства Зеленського не зазнали, бажаних для Варшави змін. Для України реальний позитив, оскільки вперше в історії країни міжнародна політика після зміни президента продовжується, а не розвертається на 180 градусів. Для Польщі – це чергове свідчення відсутності розуміння чим живе реальна Україна та здатність впливати на політичні процеси, попри чисельні дослідницькі інститути.

• Розчарування можливе там де є зачарування або ілюзії. До 2014 Польща виступала адвокатом України, після 2014 розпочалась спроба будівництва партнерських стосунків. Цей процес досі не є завершився. Польська політичні еліта тривалий час ставились до України, як до молодшого партнера. Виникає питання, які такі злочини вчинила Україна, що Варшава захищала і називала себе адвокатом (нині мало хто пам’ятає, що Леонід Кучма сприймався на початку 2000 майже як Лукашенко сьогодні, а з українськими лідером зустрічався лише президент Польщі Квасневський). Варшава ставилась до Києва не як рівноправного партнера, а як школяра, якого треба часами приголубити або вибачити, а часом нагримати, але до поважних розмов він має дорости. Саме так поводив себе міністр Радослав Сікорський коли змушував українську опозицію підписувати порозуміння із Януковичем у лютому 2014. Маємо визнати, що в Україні не всі пам’ятають, що першим європейським політиком, який приїхав підтримати Майдан був Ярослав Качинський. Саме представники партії Право і Справедливість були першими європейськими політиками, що підтримали революцію Гідності.
• Україна та Польща - партнери і наші білатеральні стосунки ґрунтуються на цінностях, а не ситуативному союзі проти Москви, яка становить загрозу для всього регіону Міжмор’я. Переконаний, що відвертість є основою добросусідських відносин, саме тому текст «Польща та Україна в спіралі розчарувань» Лукаша Адамьського є особливо цінним. Україна готова визнавати, що не доопрацювала або не змогла виконати певних обіцянок, бо правда є чеснотою сильних. Проте, жодний з українських експертів не вважав за потрібно відповісти на нього. Що є свідченням ваги і значення Польщі, а з іншого боку партійності в українські політиці.
• У Верховній Раді функціонує міжфракційне об’єднання «Міжмор’я», яке вже провело перші зустрічі з дипломатами та українським урядовцями. Польща для України є більше ніж стратегічний союзник, Польща країна сусід, яка є прикладом вдалої євроатлантичної інтеграції. На жаль, до 2014 року Україна не визначалась із вектором свого розвитку, відповідно наші стосунки з Польщею формувались за залишковим принципом. До 2015 року з Києва до Москви було 5 авіарейсів кожного дня, нині подібний авіорух відбувається у бік Варшави. Проте, у Польщі подібні парламентські ініціативи залишаються не поміченими.
• Заява посла Андрія Дещиці на захист ЛГБТ+ спільноти у Польщі є свідченням того, що тривале перебування за кордоном позбавляє відчуття політичної реальності у власній країні. Переконаний, що відповідні висновки зробить і МЗС України. Зазначу, що політична реальність України така, що найбільшим міжфракційним об’єднанням в українському парламенту є група «Цінності, Гідність, Родина». Посол Дещиця є досвідченим дипломатом, який працював у Польщі ще за часів акції «Україна без Кучми», а саме тоді з’явилась потреба адвокатування. Але захисту потребував президент України Леоніда Кучми, а не держава Україна. З роллю адвоката вдало впорався президент Квасневський за що йому вдячний Віктор Пінчук і держава Україна.
• На жаль, в Україна європейські цінності вульгаризували та звели до питання прав ЛГБТ+ спільноти або отримання дотацій з каси Євросоюзу. В Україні не знають ким були і чого прагнули отців засновків Євросоюзу. Прізвища Конрад Аденауер, Люксембург Жозеф Беш, Йохан Віллем Бейен, Альчіде Де Гаспері, Жан Моне, Робер Шуман, Поль-Анрі Спаак не відомі для українців
• В Україні бракує інформації, що Альчіде Де Гаспері є кандидатом у святі в Католицькій церкві, а Робер Шуман не тільки примирив Францію та Німеччину, а був фундатором НАТО і є святим Католицької церкви. Потрібно визнати, що ні в Україні, ні країнах ЄС у тому числі Польщі не поширюють цю інформацію в Україні. Парад Шумана у Варшаві більш нагадує дискотеку або карнавал чим згадку про людину, яка боролась за реальне поєднання Європи після кривавої бійні у Другій світовій.
• Україна, як ніхто краще знає і відчуває на собі світогляд західноєвропейських лібералів та лівого крила брюссельського етеблішменту. Наші воїни звинувачуються у фашизмі, а українців огулом записують у колоборанти.
• Тривалий час польсько-український діалог вели одні і тіж особи, а їх розмови нагадували клуби взаємної адорації. Суть подібного діалогу український філософ Олександр Маслак назвав «Кіч україно-польського поєднання» за аналогіє до відомого тексту Клауса Бахмана. Про тяжкі сторінки спільної історії між Польщею та Україною розмовляли ліво-ліберали з ліво-лібералами нічого дивного, що вони поєднались, а потім все сталось, як у пісня пісні етнічного росіянина Сергія Кузьмінського «Ми хлопці з Бандершту»:
• Попередня влада в особі Петра Порошенка свідома закладала міни сповільненої дії, які мають вибухати та розділяти українських народ за мовним або національним принципом. На жаль, п’ятий президент України будучи на словах патріотом реанімував найбільшу проросійську гідру в Україні - Віктора Медведчука. Відповідно, чинна влада змушена ставити чоло не тільки відвертому проросійському реваншу в особі Віктора Медведчука, але й «псевдопатріотам» з партії Порошенка, які дискредитують найбільш вразливий пункт воюючої держави – її спецслужби (так звана справа «Вагнерівців» поширюється і експлуатується особами з оточення Петра Порошенка).
• Питання повернення церковної власності релігійним громадам є живим прикладом не завершеності процесу реальної декомунізації. Нам відомі проблема власності костелів у Києві, Білій Церкві та Львові всі 30 років влада не хотіла їх вирішувати або прикривалась вдаваними рішеннями, але на сьогодні Міністерство культури має рішення, яке після виборів до місцевих громад може бути імлементована в рамках децентралізації. У вересні Міністерство культури прийняло рішення про будівництво органного залу в Києві.
• Історична політика в Україні була інструментом політичних амбіцій певних осіб з історичною освітою, на сьогодні їх амбіції реалізовані у парламенті. Натомість перед чиною владою постала потреба деконструкції та деміфологізації української історії. Ці процеси важкі і складі, наші попередники йшли найпростішим шляхом: один міф заміщувався іншим. Нова влада обирає складний шлях деконструкції міфів, адже відомо, що тільки правда визволить і тільки правда є дорогою життя.
• Питання «Волиниської різні», яку на нашу думку краще називати Волинський злочин має розглянути окрема спільна комісія. Різня та трагедія – це емоційні окреслення, події на Волині 1943 мають ознаки злочину, а у кожного злочинна є конкретні виконавці, злочинці завжди мають прізвища. Саме тому загальні окреслення «українські націоналісти» не допустимі, а саме такий термін вживається в польські публіцистиці та законотворчій діяльності на рівні парламенту. Фундація Карта проводила польсько-українська семінари та видала 11 томів. На сьогодні є встановлені імена вбитих поляків та українців, залишилось встановити імена злочинців. Впевнений, що справжнє поєднання починається з правди.
• Польська сторона закидає, що Київ дивиться на Варшаву очима західної преси. Подібна ситуація була за часів Петра Порошенка, саме він сприймав партію «Право і Справедливість» як тим часове явище і дав роботу польському корупціонеру Славоміру Новаку. Особі, яка за 4 роки збудувала менше дорогі ніж була реалізовано за останні півроку згідно плану «Великого будівництва» Володимира Зеленського. Арешт Славоміра Новака є досконалим свідченням, що зміна влади в України сприяє реальній співпраці правоохоронних органів Польщі та України.
• В Україні бракує консервативних політичних партій, саме тому існує проблема порозуміння між Києвом та Варшавою. Консервативний голос не є такими дзвінким, як репортажі «Газети Виборчої», яка розповідає про мистецькі акції із закликом змінити норми орфографії польської мови. Заради справедливості, зазначимо, що в Польщі не всі політичні сили та громадяни толерують норми німецької мови, щодо польських міст Вроцлав, Щечин або Бидгощ, але це не заважає добросусідськими стосункам Польщі та Німеччини.
• На сьогодні в судовому порядку доведено, що на території України могили плюндрувались за прямим наказом із Москви.
• Питання відновлення пам’ятників не є абстракцією і має відбуватися згідно чинних міждержавних угод. Саме тому Україна наполягає на відновленні повного тексту на могилі в Монастирі.
• Переконаний, що сьогодні, як ніколи у відносинах Польщі та України має панувати здоровий «прагматизм». Сподіваюсь і переконаний, що формула міністра Гежегожа Схетина «говорити про Україну без Польщі – це теж саме, що обговорювати питання Лівії, Алжира, Туніса або Мароко без Італії, Франції та Іспанії», про що свідчать останні вибори в Польщі. На жаль, в Києві не всі це помічають. З іншого боку, візити в Україну не будуть використовуватись польськими урядовцями для внутрішньопартійних суперечок, як це мало місце у Львові в 2017.

А ми ся подивим, як потреба стане
Хто полiзе в льох, а хто пiд кулi пiде

На війну за Україну пішли націоналісти та патріоти, а українські ліво-ліберали у Варшаві та Києві далі розповідали про поєднання та історичну пам'ять. Українська влада від Кучми до Порошенка свідомо усувала українських націоналістів від україно-польського діалогу, а саме націоналисти є символічними носіями пам’яті про діяльність ОУН і УПА. Цинізм Петро Порошенко та його команда полягав у тому, що йому вдалось переконати Брюссель, що він ліберал, а Варшаву він переконав, що він націоналіст, але український народ йому не повірив та відсунув від влади.

Варто підкреслити, що українська сторона ніколи не залучала польську меншину, що проживає в Україні до діалогу примирення.

Натомість, у Варшаві частина експертів переконує, що Порошенко вже скоро повернеться до влади і тільки з ним треба вести перемовини, бо він володіє монополією на патріотизм.

Саме тому на заході виникають сумніви та не довіра до Володимира Зеленського. Зазначу, що саме за президента Зеленського Україна отримала розширене партнерство з НАТО, провела найбільші спільні навчання спільно з країнами Північноаталнтичного договору. Оскільки, Зеленський не є заручником і готовий до компромісів із зовнішніми та внутрішніми гравцями за для реальної євроінтеграції України.

Новий голова ІНП є особою з поза політики він науковець, особою, яка прагне і втілює ідеали плюралізму та аполітичності у діяльності центральному органі виконавчої влади. Формула «історики мають займатися історією» не працює, саме тому до україно-польської комісії мають будути залучені особи з філософською, юридичною та психологічною освітою. Конфлікти минулого не можуть розгладитися відірвано від реалій того часу, а правова свідомість сьогодення застосовуватись до подій початку ХХ століття. Розмови про спільну історію України та Польщі вимагає значно більших компетенцій ніж просто знання архівів чи історичних дат. Однак, українська сторона сподівається на розуміння і подібну стриманість від польських колег.

Зазначимо, що пам’ятник у Гуті Пянецькі був відновлений цілковито, а таблиця поряд із пам’ятником була встановлена у погоджені із місцевою владою та локальними мешканцями, що звичайною нормою і ознакою політичного плюралізму.

Пам’ятник Анні Валентинович буде стояти в Києві (а не закритій території посольства), але для цього зацікавлена сторона має вчасно розпочинати дозвільні процедури. Довіра та добросусідство це добре, але оформлення документів займає час і вимагає певних узгоджень. Нова сторінка польсько-українських має розпочинатися не з порушень при встановленні пам’ятників.