​887

В одному із сіл Черкаської області ті, що вижили в 1933-му, склали поіменний список своїх загиблих родичів та сусідів. Він містив рівно 887 імен. Не складно здогадатися яка доля спіткала авторів того списку. Це оповідання було написане як, в тому числі, як відсилка до того списку, як і загалом на основі тих трагічних подій.

1

• Ану покинь, шкодник! Негоже так з хлібом поводитись! Хліб – то святе. Хліб всьому голова, потрібно з ним поводитись бережно і з повагою, бо він – це праця людська і божа благодать, хай він і буде черствий або недобре випечений.
• А Бог є, бабусю?
• Ходи до мене. Сідай на коліна. Я розкажу тобі одну історію.
• Яку?
• Про те, чому ми котячий хліб їмо.
• Колись, давно-давно, коли ще не було біди та війни і всі люди були братами і жили в мирі та любові…
• А таке було? Дідусь казав, що люди як собаки і…
• Цить! Менше його слухай! Біло-було і ще буде… от побачиш. Так от тоді колоски пшениці не були такі маленькі як зараз. Вони були великі-великі, такі великі, що ти б не зміг втримати в руках і впав би від ваги. Такі великі, що змоловши кілька, можна було випекти хліба на цілу сім’ю в святковий день. Люди так само важко біля неї працювали як і зараз, але отримували з цього стільки, що ніколи не відчували нужди і голоду, ніхто ніколи на світі не голодував. Бог любить нас, тому дав цей хліб, що його любе чадо ніколи не знало голоду і не щкодувало за своєю важкою працею. Люди жали пшеницю, мололи, пекли хліб. Його було стільки, що завжди залишалось повно зайвого, настільки багато, що люди перестали його цінувати. Крім того, що їли, вони почали робити з ним те, чого сьогодні не побачиш, чого ми не можемо собі дозволити і уявити, що ми вважали б дивним, за що вважатимемо таких людей дурними і злими.
• Що вони робили?
• Витирали підлогу в домівках, без міри згодовували всій живності і просто викидали. Гидували ним перед іншими харчами. Хліб втратив поважність, смак і потребу. Бог дивився на те все з жахом і гнівом. Він все надіявся, що діти його схаменуться і отямляться.
• І вони отямились?
• Та де там!? Що далі, то ставало все гірше. Дійшло до того, що люди почали забувати і про того, хто подарував їм благодать життя без нужди і голоду. Бог розгнівався і не витримав. Він забрав у людей хліб! Пшениця росла, але колоски були пусті. Запаси закінчились. Почався голод. Люди молилися щоб Бог повернув їм хліб, але він був непохитним у своєму праведному гніві. Він вирішив «хай краще невдячні мруть з голоду, ніж будуть паплюжити його і його дар». Надії не було.
• І що з ними сталося далі?
• Разом з людьми голодували і тварини, яких вони приручили. Їх або не було кому або не було чим годувати. Люди ставали слабкими, немічними, згасали від голоду. Нарешті настав день і кішки з жалю до своїх господарів, а може заради себе в один момент всі разом… всі-всі взмолились до неба, голосно і жалісно, так набридливо і настирно, що Бог мусив дослухатись до їх молитов, розм’як і змінив своє рішення.
• Він повернув хліб?
• Повернув. Пшениця знов почала колоситися. Але колоски ті стали малими-малими. Такими маленькими, що щоб змолоти борошна на одну хлібину треба було довго жати пшеницю. Праця біля неї стала важчою, більш кропіткою, часто невдячною. Хліба стало набагато менше, ніж до того. Його стали цінувати і шанувати, він щайняв почесне місце на столі. Не забували люди до пори і про котів, які вимолили ці колосочки. Але з часом це забулося і люди перестали бути вдячними їм за спасіння від голоду. Багато часу минуло відтоді. Зате не забули люди про святість і цінність хліба. Хоча ні, дехто про його святість забув, так само як і про святість Бога і людського життя.
• Чому так сталось?
• Хтозна, хлопчику мій. Хтозна! Не знаю чому вони уявили себе богом і так само прирікають нас чахнути від голоду, хоча колоски зостались, ростуть, молотяться… і ми нікому нічого поганого не зробили. Не для нас молотяться. Для чужих, для бісів з червоними зірками на чолах.

***

2

Біснуваті обличчя з червоними зірками на чолах їх, породження люцифера та ліліт. Вони сняться мені кожної ночі. Вони все ближчі і виразніші. Все краще я бачу і більший жах вони наводять. То, мабуть, смерть моя і вона все ближчає і образ її чіткіший з кожним божим днем, як біль в животі, що розтинає мене навпіл кожну секунду.

Не бачити їх. Не бачити всього навколо. Не бачити роздутих дитячих животів, їх оченят, які світяться як зірка, яка от-от згасне назавжди. Не хочу бачити цього.

Я іду геть. Іду геть від всього, що було таким рідним та знайомим. Від того, що так швидко змінилось, поблідло, зав’яло разом з дитячими рученятками, які місяцями не тримали крихти хліба, щоби піднести до уст. Я іду геть від того, що робив, від того, що казав, того, що міг і мав зробити і сказати.

Вузька стежка розпливається, грається, ховається, дражниться наче не хоче відпускати, не хоче пускати туди, куди я йду. Очі погано бачать, все біліє і розпливається. Але все ж не заплутала підступна стежка, таки привела туди, щоб побачити всю ту красу останній раз. Востаннє побачити могутні скелі, що висять над каламутною водою, яка стрімкою течією несеться між ними. Побачити букові ліси, з яких батьки виринали мов кара господня, що була послана на голови, тавровані червоними зірками. Побачити спорожнілі хати на пагорбах і в долині річки. Хати, в яких недавно метушились ті, хто не вгодив Жовтому князю і був відправлений ним і страшне заслання. Узріти красу землі батьківської, промені, що в’януть з очима й тілом разом.

Я іду геть. Іду із птахами у вільний політ, іду в обійми води в стрімкому потоці, її прохолоди та легкості, її сили, з якою вона обтесує тисячолітні пороги.

Не залишусь. Не залишусь в землях Жовтого князя, в катівнях його. Він мене не відпускає, але я втечу, розчинюся. Я злиюся з вітром, обгорнуся водою. Сльози мої дощем стануть і живитимуть землю, яка вигодує дитя голодне, подарує нове життя навесні. Моя кров стане залізом і укріпить тіло та душу батьків його, що змогли дитя своє плекати і берегти. Щоб могли спитати з тих, хто долю мільйонів таких як вони вирішив та прирік.

Вітер вдарив у обличчя, каламутна вода обгорнула ослабле тіло. Я бачу тартар. Я бачу котли. В них видно лоби з червоними зірками. Я бачу пекельний вогонь під ногами, бачу люцифера і чую зловісний сміх його. Я чую стогін, я відчуваю страждання.

Щось підказує, що не тут місце моє. Щось тягне догори, не залишусь там. Покидаю темряву і бачу світло. Інше місце. Воно світле, тепле… воно прекрасне, тут нема голоду і війни. Там я бачу предків своїх під священними стягами, бачу дідів своїх, батьків своїх. Відважні та ніжні, матері та воїни, загиблі та замордовані. Бачу дітей, вони не голодні, обличчя їх живі й щасливі. Я бачу ангелів, сонце ясне, я бачу світло.

Щось знову тягне вниз. Ні-ні-ні!!! Не хочу не забирай мене, безодне…

Я бачу пороги, стрімкі кручі, землю і тіні колишніх людей. Течія несе мене понад болем і жахом. Я вже не відчуваю голоду, він не бере наді мною гору. Нема більше болю і страху в мені, нема життя і смерті, нема світла і темряви. Є лише картини з раю і пекла. Всі вони вражаючі і не виходять з пам’яті. Вже не страшно померти. Я знаю, що житиму, але вже не тут. І не хочеться мені бачити всього того, що створив диявол із стражденною землею та людьми її.

Ревіння потоку стає тихішим. Скоро він змінюється спокійною широкою водною гладдю. Тепер я бачу людські обличчя, сльози на них, глибокий смуток в очах та крик в душах їх, праведний гнів у серцях їх. Я бачу могили, в яких брати, сестри, батьки, матері лежать всі разом. Всі разом вони ідуть в останню путь. Дехто з них ще дихає, серце б’ється, але надії нема, нема життя, немає смерті, нема нічого.

І знову щось тягне донизу, тіло закручується в круговерті. Знову тартар? Ні! Я бачу… бачу світ. Світ новий, незнайомий. Бачу майбутнє, дітей, онуків та правнуків. Перед очима відкривається дивовижна картина. В один прекрасний момент мільйони свічок освітлять землю, а в світлі їх видно згаслі життя, їх мільйони, мільйони душ, які досі плачуть над братськими могилами, безладно заваленими тілами померли, і що ще страшніше, помираючих. Свічки ці живлять пам'ять і лікують душі, душі живих і померлих, лікують співчуттям, живлять скорботою.

Круговерть виносить знов угору, на водну гладь. Вогонь випалює очі. Я знову бачу сльози, біль. Вже нема опухлих животів, могили засипані та зарослі бур’яном. Та горе не пішло, не пропало, воно залишилось і привело за собою нове, підступне та цинічне.

Вогонь жадібно пожирає потерті дрібно списані сторінки. На них імена… імена, імена. Сотні імен. Останнє, що видно на сторінці, догораючій у полум’ї – це число. 887. Злощасне число. Воно навічно вріжеться в пам'ять тих, хто знищив цей список. Горе тим, хто написав його, горе тим, хто його так і не прочитає. Їх стерли і стерли тих, хто писав їх імена. Стерли за відмову забути і змиритися, підкосити ноги та скоритися, відмовитися від батьків, які боронили землю цю від чобіт чужих, віддали життя свої дітей своїх та свій народ, за наші життя та свою честь.

Я іду геть. Іду вгору до світла і щасливих душ в ньому, блаженного сяйва, я йду в кращий світ, де нема болю і страждань, нема страху і совісті мук, покидаю свічки догорілі, що згасли в плоті при стражденній землі. Я молитимусь за них, за полум’я тих, що ще не догоріли, щоби вони не погасли, щоб жили, жили і пам’ятали. Пам’ятали своїх катів, пам’ятали мене і тих, чий вогонь погас, помахом жовтої руки. Я молитимусь за них, дітей їх і онуків, молитимусь за момент, коли мільйони свічок запалають одним і вибухне полум’я праведного гнів і помсти. Коли крик наш сягне висот Всесвіту і розуму людського і вдарить в тартар і в мільйон разів збільшить його полум’я, в якому горять наші кати.

Я іду, щоб повернутися пам’яттю людською, гнівом і болем людей, вогнем свічки в чужому вікні, сльозою і краплею роси на стиглому колоссі. І заплаче за мною невинне дитя, травинка над рікою, заридає гроза і потік на порогах, засумує сонце при заході, похилиться хата пуста і хрест на могилі. Просльозяться оченята, що побачать могили, прочитають про те, як страждали ми.

Мені дають спокій. Та не знатиму я спокою, поки всесвітнє зло покараним не буде, не буде відплати за сльози матерів, за смерть, за муки. Не буде спокою у відчаї всіх душ, які залишаться на кладовищах, стерегти ворта їх, молячись про тих, хто вже не народиться.

Я бачив біль, я бачив смерть, побачу я помсту духів мстивих. Повернуся в судний день, суддею, катом, жертвою. Я каратиму за кожен згаслий вогник, каратиму тих, хто нас убив і хто брехав про це, бреше і буде брехати.

3

• Ці люди до церкви йдуть, дідусю? Чому ми не йдемо?
• Старий я вже. Ноги не ті. Молоді хай ідуть, онученько. Твої тато з мамою пішли. Я вже відходив.
• А навіщо вони туди йдуть?
• Свічки ставити в пам'ять. А ми вдома поставимо. Сьогодні всі ставлять лампадки на підвіконнях, щоб на дворі було видно.
• В пам'ять про що?
• Не про що! Про людей. Їх уже нема з нами.
• Чому, вони померли?
• Так, померли. Померли через поганих людей, справжніх негідників. Це все дуже складно… підростеш трішки і я тобі розповім.
• Чому зараз не розповіси?
• Довго розповідати… і страшно. Тобі ще рано про це знати. Неси сірники, будемо свічку ставити.
• Не грайся з вогнем, шкідник! Це не іграшка.
• Дивись, дідусю, в сусідів теж горять вогники і вікнах.
• Зараз і в нас горітиме. Поставимо лампадку, точно не згоримо. Сідай на коліна, я розкажу тобі одну історію.
• Яку історію?
• Чому ми котячий хліб їмо. Її мені розповіла бабуся в 33-ому…

Київ, 2015 рік