Oleksiy Petrenko: #какаяразніца: назви вулиць

4 роки тому
Здоров’я
4 863
364
88
18

Сьогодні вкотре почув аргумент "навіщо витрачати гроші на зміни назв вулиць, краще витратити їх на..."

Чесно? Не дослухав і перебив.

Бо чув цей аргумент уже, мабуть, всоте.

І сьогодні вкотре контр-аргументом було "покажи мені вулицю Чикатила будь-де на пострадянському просторі, покажи вулицю Гітлера / Геббельса в Ізраїлі". Якщо у них немає таких вулиць, навіщо нам вулиці Кірова, Артема, Землячки, Косіора та інших ленінів?

А потім я згадав, що однією з головних помилок було припущення, що нашим співгромадянам не пофігу на свою ж історію. І відсутність "вулиці Гітлера" в Ізраїлі для них не аргумент. "І що, що в них немає? А в нас є, це частина історії" та інша маячня. Історія - так, її не перекреслиш. Але чи потрібно нам щоденне нагадування про те, як звали наших катів? Навряд. Пам'ять навпаки намагається позбуватися негативу. Це природно і нормально. А якщо бачити щодня вулицю "нашого гітлера", то воно підсвідомо переходить з розряду "історія" чи навіть "пам'ять" в розряд "норма". Якщо хтось назвав вулицю на честь такого-то - значить такий-то був видатним? Цілком можливо. Тільки не для нас, а для тих, хто називав.

Є купа пам'ятників по світу всіляким політичним діячам - королям, князям, царам, королевам, графам, графиням, президентам і т.п. І ще від давніх давен СВОЇ ставили пам'ятники СВОЇМ. Зважуючи на терезах їхні заслуги перед СВОЇМИ і злодіяння проти ЧУЖИХ - проти сусідів, нинішніх друзів / союзників, але не-своїх. "Король такий-то завойовник!" - а що означає це "завойовник" для сусідів по мапі? А цілком можливо, що свого часу він відтяв у них таку-то область / район / гору / регіон / річечку, вирізав до ноги місцевих, або поступово асимілював, або поработив. А в них - отих, через сучасний кордон - є свої пам'ятники, своїх завойовників і визволителів, до яких тут (по цей бік "парєбріка") діаметрально інше ставлення.

І це нормально.

НЕ нормально - це коли вулиця Гітлера в Ізраїлі.

Ти ходиш, і щодня читаєш ім'я людини, так чи інакше причетної до злочинів проти твого народу, твоєї землі, націй, які населяють з тобою одну країну зараз, або нащадки яких ледь-ледь відновлюють свою ідентичність зараз, ходячи по цій самій вулиці. Ходиш щодня, щотижня, щороку, кілька років, покоління змінюються під вивіскою "вулиця місцевого гітлера". І через Н поколінь, якщо не водити євреїв пустелею, поки вимре останній поціновувач цього самого "місцевого гітлера" (бо він цілком міг при ньому бути наглядачем, поліцаєм, вертухаєм у таборі "місцевого сталіна" тощо), можуть знайтися об'єктивні блогери з ~~відверто ворожою~~ альтернативною точкою зору, які скажуть "нєт, нікакой то бил нє враг, а очєнь даже ефєктівний менеджер, нє всьо так адназначна".

І все, і фіг кому що доведеш. Бо демократія.

То я і збагнув, що треба простіше.

Не треба про патріотизм. Не треба про історію. Не треба про біль, який багато кому чужий і просто не зрозумілий. Не треба про "жартуй про мотузки і шибеників, якщо у тебе друг повісився".

Не спрацює. Бо так чи інакше - pohuy. Різною мірою, далеко не всім, але все ж - pohuy.

Треба про портрети.

Не про портрети президентів / генсеків на стіні, а про портрети родичів на столах.

От просто - спитайте в людини, чий портрет стоїть у них на робочому столі? Чоловіка? Дружини? Дітей? Батьків? Брата / сестри? Дідуся / бабусі? Онуків?

Ключове додаткове питання - чиїх?

Своїх.

Контрольне питання - чи ідеальні ці люди? І чесна відповідь буде "ні" (бо ідеальних не буває). Хтось може бути хабарником, хтось - бандитом (у минулому чи теперішньому), хтось може бути багатшим за чиїхось родичів, а хтось - біднішим, хтось - генієм, а хтось - ледь не ідіотом. І що? І нічого. Щоб ставити портрети своїх на свої столи, ці самі "свої" не мусять бути ідеальні. Просто з ними є сімейний, емоційний, інтимний зв'язок, якого немає з будь-ким із чужих родичів, нехай і об'єктивно кращих у чомусь за ваших.

Так, ці портрети на виду в усіх, хто працює з вами в одній кімнаті - аналогічно, назви вулиць на виду в усіх, хто ходить ними: і місцевих, і туристів, і сусідів.

Але кожен з портретів зображує когось зі своїх, стоїть на своєму столі, і ставлять їх для себе. Не для інших.

Так, можливо, щоб похизуватися. Можливо, щоб бачили, кого саме тобі не вистачає. Щоб зрозуміли, до кого ти постійно намагаєшся втекти з роботи раніше на 1-5-10 хвилин.

Але це завжди свої.

Якщо це чужі - треба ставити питання. Хто їх туди поставив і навіщо?

Уявіть - ви працюєте зі мною, і в мене на столі - портрет вашої дружини. Вашого батька. Вашого сина / доньки / онуки.

А? Що? Щось не так?

Фу, ти кончений збоченець!

Да? Та невже? А що не так?

Ну, ти не порівнюй! Це ж...

Що "це ж"? Так, це не кати мого народу, не поневолювачі моєї країни, але це люди, які мені ч у ж і. І я не мушу на них дивитися щодня. Вони можуть бути сто разів кращими за моїх родичів, але навіщо вони мені там?

Якщо я їх поставив сам і в мене немає жодних родичів - це одне. Можливо, я прагну побудувати таку саму родину, знайти людей, схожих на ваших родичів.

Якщо ж я маю своїх, а ставлю чужих - для мене моя сім'я не важить нічого. Це теж багато про мене говорить.

А якщо це ВИ поставили мені портрети своїх родичів на стіл?

Та дурня ж! Що ти верзеш? Нащо це нам?!!

Звичайно, що якщо ви нормальні люди - вам це не потрібно. Якщо ви любите своїх, не вихваляєтеся ними перед іншими і не нав'язуєте свою думку про ваших і моїх мені - ви і є нормальна людина. І можете ставити на портрет (робочий стіл / назву вулиці) хоч героїв мультиків і коміксів.

Якщо вам нав'язують чуже, то з ними точно щось не так. Питання до них - не до вас.

У вас на столі і в назвах вулиць має бути ВАША історія, а не чужа.

От і вся "філософія з політикою" до копійки. А насправді - елементарне психічне здоров'я. Не пріоритети у витратах грошей. Можна бути бідним чи багатим, чесним або корупціонером, професіоналом або нездарою. Ідеальних нема. Але щодня бачити портрети своїх - це нормально.

Чужих, і добровільно?..