Олександр Михельсон: День Учителя

8 років тому
Політика
2 413
84

День учителя, виявляється.

Я ріс у родині вчителя; то мій дідусь, мамин батько. Уже й не скажу точно, скільки не те що років, а десятиліть він викладав історію - перш у сільській школі, надалі - в райцентрі. Шанована серед колег, сусідів і взагалі односельців людина, він не зробив кар'єри - бо і не вмів прогинатись особливо, та ще й у Партію (ще ту, КПРС) ніколи так і не вступив. Сам він мені це пояснював пізніше нелюбов'ю до пиятики, якою славилась місцева Ємільчинськаа "партячєйка" в роки, коли йому і слід було би вступати до Партії (якісь глибокі 50-ті чи 60-ті). Втім, він і не вірив у комунізм, хоча й у гучних дисидентах теж ніколи не відзначався (кажу ж, не вміла людина кар'єри робити).

Розпад СРСР припав на мої 10 - 11 років, коли я став читати все, що під руку потрапить, а в дідуся стали з'являтися різні підручники типу Субтельного. Дитячу районну бібліотеку я "закінчив", як сказав би Рей Бредбері, екстерном, а в "юнацько-дорослу" брали лише з шостого класу. За нестачею іншого читва, періодично тягав почитати дідові підручники. Звісно, для молодших класів. Від тих, що видані були ще за Сталіна - і до хрущовських, брежнєвських, "перебудовних", "кравчуківських", "діаспорних". Без жодної системи.

Це заклало корисну звичку все порівнювати й аналізувати, але, як інший бік медалі - шкідливу звичку "не творити собі кумира" з жодної теорії. Це справді шкідлива звичка. Тим, хто бачить світ винятково чорно-білим, живеться (і навіть вмирається) легше, я впевнений.

Утім, тоді я про це не думав. І вже тим паче не думав дідусь. Він взагалі за натурою був - і є - справжній Селянин у кращому розумінні слова. Інтелігент, але не від книжок, а від природи. Чесний не тому, що "так книжка пише" - а внутрішньо. Може, я ідеалізую. Ба навіть напевне. Але хіба хтось так само ідеалізуватиме нас? "Нам так не буде".

Ще він дуже любить усілякі рослини. І вони його - теж. Не в сенсі панькатися з квіточками, а от, скажімо, схрестити вербу й грушу, бо приказка каже, що груші на вербі не ростуть... У нього раз таки виросли Смайлик «smile»

(Зараз, пишучи це, я дивуюся, чому раніше не зрозумів: мій дід - типовий толкінівський Ент. Він навіть думає завжди повільно - але строго по суті. І зневажає швидкоплинне. Саме тому, підозрюю, він ніколи не схвалював моєї професії - хоча й ніколи навіть не натякав на щось подібне...)

Утім, розповідати можна довго. Скажімо, про затягнуті зимові вечори, коли дідусь умикав настільну лампу в "залі" (якими вони видавались мені тоді великими - і "зала", і лампа! і, ясно, дідусь - завдяки тіні на килимі), й перевіряв учнівські зошити. Мені, малому, це реально видавалось Таїнством. А назавтра він просто й невимушено йшов на прохання сусідів заколоти кабанчика. Бо вмів це чудово, мав силу і твердість руки, ну й те, що непитущий, завжди в плюс. А потім повертався готувати методичку із "Суспільствознавства" на третю навчальну чверть. Він усе робив надійно і просто, як воно й належить нащадкові багатьох поколінь українських селян; не тому, що генетика, а тому, що традиція така.

І був міцний до початку нового тисячоліття, коли бабуся вже геть тяжко захворіла, а врешті-решт пішла від нас у передостанній день весни-2013. Їм тоді обом було по 83 й пару місяців. Зараз йому понад 85 із половиною.

Як я вже сказав, розповідати можна ще довго. А вивчати уроки, які тобі дає саме життя - можна ще довше.

Багато іспитів я вже провалив, але contra spem spero, що хоч у чомусь виявлюся вартий свого дідуся.

А висновок простий: шануйте своїх Вчителів, дідусі вони вам чи ні. Найголовніше у навчанні часто розумієш пізніше, ніж треба було б - але ж і "краще пізно, ніж ніколи".

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

День Учителя

Рекомендації