Олександр Денисенко: Nissa. Втрачена ідентичність

6 років тому
Суспільство
4 669
87
31
4

Коли мої французькі родичі запропонували відвідати футбольний матч на стадіоні Ніцци, я одразу погодився. Звісно, я не фанат місцевої команди та й, взагалі, навряд мене можна вважати прихильником французького футболу. Просто я завжди намагаюся скористатися нагодою відчути спосіб життя звичайних європейців, а футбол - це дійсно вагома частина їхнього буття, принаймні, французів.

В порівнянні з київським, стадіон Ніцци нічим особливим не вразив - мабуть всі сучасні стадіони уніфіковані щодо внутрішньої інфраструктури і, як сучасні аеропорти, різняться тільки розмірами та екстер'єром. А от з прилеглою інфраструктурою ніццевському стадіону повезло менше за київський - метро до нього не ходить за своєю відсутністю, а навколостадіонна автостоянка виявилася дуже скромною, як для сорокатисячника. Що одразу позначилося на відвідуванні матчів - новий стадіон збирав рівно стільки народу, скільки автівок могла проковтнути ця парковка.

Рятувати стадіон взялася місцева влада і, слід сказати, зробила це досить ефективно. В п'ятьох транспортно зручних місцях Ніцци були влаштовані величезні парковки і виділені автобуси, що курсують виключно між парковкою та стадіоном. Спроба стягувати платню за паркування та автобусні послуги знову призвела до пустого стадіону, тож все зробили безкоштовним і врешті решт люди потягнулися на стадіон.

До речі, цим "навколофутбольний комунізм" Ніцци не обмежився. Виявилося, що відвідування матчів для дітей та підлітків не просто безкоштовне - їм безкоштовно надається білет з окремим місцем, щоб діти не сиділи на руках дорослих. Просто уявіть на секунду - приходиш в касу і кажеш: "мені один дорослий та п'ять дитячих", сплачуєш за один і отримуєш шість квитків з місцями ...

На стадіоні я зазирнув в крамницю атрибутики місцевого футбольного клубу, де мене одразу привабив шарф, на якому мапа Європи містила український Крим, а Росія взагалі була відсутня. Натішившись покупкою, я тільки згодом помітив, що на шарфі було написано "Nissa" замість очікуваного "Nicе" і ця невідповідність не давала мені спокою протягом всього футбольного матчу - виявилося, що й жоден чорно-червоний прапор у фанзоні не містив звичну назву клубу.

Мій родич, місцевий уродженець, пояснив, що Nissa - то назва міста якоюсь місцевою мовою. Але що то за мова і хто нею балакає він не знав і, здається, знати не хотів. Тому, тільки-но діставшись інтернету, я занурився в пошуки і відкрив для себе несподівану історію цього середземноморського краю.

"Виявляється, що неймовірно красивий, славний винами, сирами, лавандовими полями і смарагдовими хвилями Середземного моря південь Франції – ніяка не Франція. І люди, що живуть там досі відчувають біль і сором за те, що дались стати загарбаними і завойованими вісім сотень років тому."

Це Окситанія - в минулому середньовічне європейське королівство із унікальною культурою, власним баченням християнства та розвинутою демократією, яке простиралося від Піренеїв до Монако, населення якої спілкувалося, геть не схожою на французьку, мовою "Ок" - саме так окситанською вимовляється слово "так" на відміну від французького "ві" та італійського "сі" (до речі, це одна з версій етимології всім відомого "Okay").

Не буду вдаватися в розповідь про драматичну історію Окситанії та її народу - я точно не зроблю це краще за Зоряну Шевченко, яку я процитував вище (статтю Зоряни читайте тут). Тільки акцентую увагу на певну схожість долі окситанського та українського народів - розквіт в середньовіччі, елементи демократичного устрою, окупація північним сусідом, привласнення ним чужої історії та чужого культурного надбання, геноцид, заборона мови, примусова асиміляція.

Схоже, нам повезло більше - як нація ми встояли, хоча й досі виборюємо своє право на існування. А от стан окситанської культури у Франції сьогодні - це наявна демонстрація того, що могло спіткати нас, аби ми сторіччями не опиралися російській експансії.

Попри запізнілі потуги французького уряду надати окситанській мові статусу "заохочуваної" та викладати окситанську мову в деяких школах, сьогодні окситанська культура (і мова, як складова), втратила шанс на самозбереження в природній спосіб, тобто шляхом передачі її від пращурів нащадкам в родині. Від чого людська цивілізація безумовно збідніла.

Зараз окситанська мова вже не потрібна державі в якості інструменту створення унікального культурного продукту. Вона потрібна виключно, як атрибут регіональної ідентичності, такий, скажімо, як герб, гімн або прапор. І коли держава культивує тільки атрибутивну функцію культури, остання швидко стає шароварною - живу культуру заливають в бронзу, щоб в потрібний момент витягти з пильної шухляди і пред'явити, як доказ власної ідентичності.

Не можу утриматись, щоб не констатувати з великим болем: саме до такого стану стрімко наближається національна білоруська культура внаслідок державної двомовності і взагалі державної політики неспротиву російській культурній експансії. І якщо французи позбавили окситанців власної національної культури силоміць, то білоруси відмовляються від неї добровільно, свідомо перетворюючи її в закам'янілий державний атрибут. Сумно.

Те, що футбольні фанати Ніцци прагнуть окремої, позафутбольної ідентичності я переконався на собі, коли необачливо взяв напрокат автівку із паризькими номерами. Вже на другий день я отримав подряпину цвяхом на весь бік з поясненнями від місцевих вболівальників природи такої "гостинності". З'ясувалося, що нелюбов місцевих до ПСЖ виходить за межі спортивного протистояння і дуже нагадує наше ставлення до московського "Спартаку" радянських часів, в якому містилася вся історія російсько-українських відносин.

Тож не дивно, що місцевих молодих енергійних хлопців та дівчат дуже тішить можливість, нехай з великою натяжкою, ідентифікувати себе дещо іншими французами. І саме тому окситанська мова, як регіональний атрибут, легко знайшла своє місце серед іншої футбольної атрибутики ніццевського клубу.

Але, більше ніж на атрибутику, вона вже, на жаль, не претендує - потреба місцевого населення у володінні окситанською, схоже, обмежується лише футбольною кричалкою "Issa Nissa!".