​Чи потрібна Україні виважена мовна політика і якою вона має бути

Якщо йти за Ернестом Гелнером – одним з провідних класиків націоналізму, націоналізм – це вимога певної етнокультурної спільноти отримати політичний «дах» яким є держава.

УРСР не була дахом для української культури. Фізичне винищення у окремі періоди до 90% культурної інтелігенції, надбавки до зарплатні вчителям російської мови, дифузне зросійщення завдяки праві вибору мови навчання у школах, коли для того щоб зробити кар’єру потрібно було обов’язково було знати російську мову яскраво про це свідчить. Можна було жити в Україні і не знати української мови. Для деяких груп учнів була можливість взагалі відмовитися від вивчення української мови.

Україна у 1991 р. не стала повноцінним політичним дахом для української культури. Період 1991-2014 рр. можна назвати - жовто-блакитна УРСР. Попри це, період 1991-1994 був періодом природньої українізації. 1994-2014 рр. був періодом коли з одного боку в обмеженому колі сфер була проведена українізація, а саме у таких як освіта та наука.

З 2014 р. – і до сьогоднішнього дня Україна є «державою яка націоналізується». Це поняття введене Роджерсом Брюбейкером у книзі «Переобрамлений націоналізм». Причому Україна є тією державою яка повільно націоналізується. Так, частково подолано зросійщення телебачення та радіо шляхом квотування, однак достатньо підійти до будь-якої розкладки преси щоб побачити, що як за найменуваннями, так і за тиражем переважають російськомовні видання.

Підтвердженням того, що Україна є державою яка по-справжньому почала націоналізуватися з 2014 є той факт, що цьому почали чинити опір національні меншини угорців та румун.

Що цікаво, Росія до 2014 видавала бажана за дійсне. Для власних громадян вона показувала образ України, як держави, що мовно-культурно швидко націоналізується. Однак це, переважно, не відповідало дійсності. Приклад цьому – тотальне домінування російської музики українського та російського походження на радіо та ТБ, відсутність українського кінематографу, тотальне домінування російськомовної преси.

Р. Брюбейкерз вводить два поняття: націоналізм зовнішньої національної вітчизни який означає націоналізм держави яка має багато співвітчизників у вигляді ірреденти у сусідній державі і «захищає» їх від націоналізму держави що націоналізується – у даному випадку це Україна. У 2014 р. спрацював націоналізм зовнішньої вітчизни у Криму практично за відсутності націоналізму держави, що націоналізується, оскільки з 1991 р. Україна ніколи не проводила справжньої українізації Криму. Захищена конституцією Криму, а потім подвійно законом про мови Ківалова- Колісніченка російська мова ніколи по справжньому не витіснялася з медіапростору Криму.

У Криму спрацював націоналізм зовнішньої вітчизни і тому що інформаційно Крим був частиною сусідньої держави, а територіально – української. Тому Крим випадав з загальноукраїнського інформаційного дискурсу, який не існував у цілісному вигляді. Тому росіянам залишалося виконати лише одне завдання – захопити Крим територіально. Це не склало проблем – оскільки інформаційно Крим був готовий, окрім того тут працював націоналізм зовнішньої національної меншини.

На даний момент угорські націоналісти намагаються солідаризуватися з росіянами. Нещодавно, угорський політик, який виступав на камеру коментуючи український закон про освіту мав футболку з написом – «Crimea legally belongs to Russia» - Крим легально належить Росії.

Після анексії Криму в Україні немає, напевно жодного регіону, де понад 10 % ідентифікують себе як росіяни.

Що Україна може протиставити у цій ситуації? У випадку з Румунією та Молдовою Україна може виявити націоналізм зовнішньої національної вітчизни і апелювати до захисту прав українських меншин в Молдові та Румунії. Україна цього не робила і наслідком цього є те що з 600 000 українців у Молдові абсолютна більшість є російськомовна, у кращому випадку володіє російською та українською і русифікація продовжувалася з 1991 року за інерцією.

Наприклад, у другому за величиною у Молдові місті Бельцях є 30% українців. При цьому 90% з них російськомовні. Тому багато з них підтримують антиукраїнські гасла, вони є частиною російськомовного медійного дискурсу і Росія їх використовує як зовнішню національну меншину, апелюючи до їх російськості через російськомовність. Україна на даний момент не конкурує з Росією у Молдові за українців. Набагато гірша ситуація з українцями у Придністров’ї. Тут вони практично цілковито підтримують Росію, навіть україномовні.

Найкраща ситуація з Румунією – тут є компактна українська меншина – ірредента яка є україномовною. Трохи гірша ситуація з Польщею – українці культурно впливають на Польщу через волонтерів, які створили польськомовні курси української для наших західних сусідів. Однак досі деякі поляки усіх прибульців «зза всходньої граніци» ідентифікують як російськомовну масу і в університетах навіть галичанам нав’язують російську мову, оскільки студентів з колишнього СРСР не розділяють, а проводять різноманітні заходи для них російською, або навіть навчають нею. Таким чином у Польщі можуть зросійщитися і галичани чому можна зустріти поодинокі приклади зараз.

Україна може і повинна нарощувати україномовну медіаприсутність серед українців Румунії, Молдови, Польщі та Білорусі. Доки відкривається російськомовна сторінка українського голосу Америки у США у Польщі поляки самі відкрили україномовну сторінку-додаток вроцлавської газети. Крім цього українською почала виходити програма на польському телебаченні.

Мова та культура створена нею є чудовим ресурсом для культурної дипломатії. Величезна кількість країн використовує свої мову та культуру у дипломатичних цілях. Росія – щоб тримати «у вуздечці» колишній СРСР, Америка – щоб впливати на весь світ. Уявіть собі силу США без англійської мови. Вплив США без англійської мови був би набагато меншим, як і вплив Росії. Через вивчення німецької мови здійснює культурний вплив Німеччина. Польщі зараз впливає на Україну через карту поляка для якої потрібно вчити польську мову.

На даний момент – 2017 рік навіть мовне середовище Західної України не здатне на 100% захистити мешканців регіону від зросійщення. Мовне середовище Західної України нагадує ситуацію всередині національної держави, в той час як мовне середовище центральної та Східної України – ситуація держави яка націоналізується.

Людям не потрібно вчити мову до того часу поки їх розуміють. Доки україномовні будуть розуміти російськомовних – доти російськомовні не будуть прагнути засвоїти мову на активному рівні. Найкраща ситуація – коли російськомовні в Україні будуть володітимуть українською, а українські погано володітимуть російською, тому мовою спілкування російськомовних з україномовними буде українська, а не російська як є на сході та півдні, та мовний паритет, коли російськомовний говорить російською, а україномовний відповідає йому українською і жоден не переходить на мову співрозмовника – така ситуація має місце часто на Заході та у Києві. Але для досягнення ситуації домінування української потрібен час і багато роботи.