«Нелегітимний» Лукашенко»: чим це обернеться для України?

Події з виборами та протестами у сусідній до нас Білорусі продовжують бути темою №1 для країн Європи та світу.

Нещодавно відбулась інавгурація Олександра Лукашенка і він вкотре став президентом. Проте цього разу не все так гладко. Україна, як і багато інших держав, офіційно відмовилась визнавати легітимність Лукашенка. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба у своєму Twitter-акаунті написав, що «Україна ніколи жодним чином не втручалась у внутрішні справи Білорусі та завжди буде підтримувати білоруський народ», але «сьогоднішня «інавгурація» О. Лукашенка не означає його визнання як легітимного голови Білорусі». Таким чином ми поповнили список країн, серед яких є США, Німеччина, Канада, Литва, Польща та інші.

Ця заява міністра стала резонансною серед українського суспільства і навіть політикуму. Одні кажуть, що не можна «сваритись» із Лукашенком, оскільки він є посередником у перемовинах з Росією в рамках Мінського процесу. Інші ж наголошують на його проросійській позиції та впевнені, що така заява держави є правильною.

То чи стратегічно правильним було таке рішення, що воно нам дає і якими можуть бути ризики та наслідки для України? Про це журналісту ІА «Вголос» розповіли політолог Денис Богуш, військовий експерт Олег Стариков та міжнародний експерт Юрій Олійник.

Чи правильним було таке рішення із стратегічної точки зору?

Денис Богуш:

Я вважаю, що це був абсолютно правильний крок української влади. Хоч ми й не були спостерігачами на виборах у Білорусі, але ми неозброєним оком бачили всю «вакханалію», яка тривала перед виборами і скільки людей вийшло на площі пісня них. Якби у Лукашенка був рейтинг 80% чи 60%, то не було б таких масових протестів. А так ми бачимо, що реальна ситуація в Білорусі аж ніяк не відповідає тій, яку зображує сам Лукашенко.

Ба більше, ми вже навіть знаємо всі сценарії, за якими можуть розвиватись події. Україна вже навчена «дружбою» з Росією і ми знаємо, що це призводить до ослаблення країни. Зараз Білорусь і так є слабкою, що вигідно Путіну. Лукашенко – слабкий лідер, а тому зараз РФ в Білорусі робить, що хоче, в першу чергу в інформаційному плані.

Олег Стариков:

Я вважаю цю заяву стратегічною помилкою України

Це категорично неправильно і я вважаю цю заяву стратегічною помилкою України. Справа в тому, що відповідно до Стратегії національної безпеки, яку минулого тижня затвердив Зеленський, у нас є стратегічні партнери, стратегічні вороги і країни, з якими ми будуємо прагматичні відносини. До останніх входять дві країни – Білорусь і Молдова. Так от, прагматичні стосунки – це стосунки, які базуються на взаємовигоді двох країн. У нас із Білоруссю 1094 (за іншими даними 1099) кілометрів спільного кордону з нашого боку він не забезпечений в плані оборони. Кордон ОХОРОНЯЄТЬСЯ Державною прикордонною службою, але його ніхто не ОБОРОНЯЄ. Тут не треба плутати понять, на північному заході України не вибудована система Збройних сил України.

По-друге, у нас із Білоруссю величезний товарообіг, в тому числі й товари, пов’язані із військовою справою. 30% дизельного палива, яке ми купуємо, приходить до нас із Білорусі. Потім ми ним заправляємо нашу військову техніку. До речі, коли нам було вкрай важко у 2014-2015 р. р., Білорусь давала нам цей дизель без передоплати.

І по-третє, Лукашенко не надав свої аеродроми та територію для того, щоб Російська Федерація ввела туди свої війська для тиску на Україну. Росія робила це лише із власної території – із півдня та сходу українських кордонів. Відсутність загрози із півночі та заходу дала нам змогу перекинути всі свої військові сили у зону бойових дій. Кремль дуже жорстко тиснув на Лукашенка, але він нас не зрадив.

Юрій Олійник:

Ми маємо робити більш різкі кроки типу відкликання посла

Дуже правильно, що Україна відмовилась визнавати вибори і легітимність Олександра Лукашенка, оскільки, по-перше, його не підтримує білоруський народ, а по-друге – його підтримує Путін і все йде до анексії Білорусі Росією. Так само вчинили інші європейські держави і ми більш зацікавлені у цьому. Якщо справа дійсно дійде до анексії, то російські війська будуть нам загрожувати ще й на північних кордонах, тому ми просто не можемо на це не реагувати.

Але тут є й інша сторона. Саме невизнання результатів виборів – це дуже мало, так робили й попередні влади ще з 90-х років минулого століття. Ми маємо робити більш різкі кроки типу відкликання посла і тому подібне.

Таким чином Україна приєдналась до США, Канади, Німеччини, Польщі та Литви. Що це нам дає?

Денис Богуш:

Нам це нічого, в принципі, не дає, ми просто стали в один ряд із цивілізованими країнами. Це просто означає, що ми об’єктивно оцінюємо обставини. Я також думаю, що ця заява є вимушеною, бо ми вже не могли більше мовчати, треба було визначатись. Інавгурація відбулась і Україна має сказати, що вона або визнає легітимність Лукашенка, або ні. Тому я вважаю, що ми це зробили під тиском західних партнерів.

Юрій Олійник:

Ми цим демонструємо свою солідарність із цими країнами та їхньою позицією невизнання виборів. На жаль, навіть у партії «Слуга народу» є люди, які кажуть, що так не треба робити, і з Лукашенком треба дружити, бо він був посередником між Україною та Росією. Тому дуже добре, що правильна позиція перемогла, але треба йти на більш різкі кроки.

Нам слід орієнтуватись навіть не на США чи Німеччину, які менше зацікавлені у цьому, а на Польщу та Литву, які чітко заявляють про підтримку білоруського народу і відкриття кордонів для політичних біженців. Ми мали б робити ідентично, оскільки це ще більше в наших інтересах.

Які є ризики такого рішення і якими можуть бути наслідки для України?

Денис Богуш:

Ризики тут доволі прості: відносини України з Олександром Лукашенком вже не будуть такими теплими, як раніше. Я думаю, що ці Мінські переговори можуть бути перенесені в інше місце. Білорусь була такою собі буферною зоною для перемовин між Росією та Україною. Тепер, мені здається, буде більше розвиватись Нормандський формат, хоча від Мінських ми не зможемо повністю відмовитись. Справа в тому, що Мінський формат – це єдиний формат, який закріплено документально. Проте майданчик нам варто змінити.

Якщо сучасна влада України на чолі із Володимиром Зеленським зможе запропонувати інший формат чи внести якусь стратегічну ініціативу, то це буде пожвавлення переговорів. Щоправда, я не бачу, хто в команді президента міг би це зробити. Зеленський, Єрмак і наша переговорна група із Фокіним та Кравчуком все більше займають проросійську позицію.

Олег Стариков:

Ми такими діями штовхаємо Олександра Лукашенка в обійми до Путіна

Недолуга політика Міністра закордонних справ Кулеби призвела до того, що ми такими діями штовхаємо Олександра Лукашенка в обійми до Путіна. Тепер у найближчий час відбудеться створення союзної держави і нам доведеться облаштовувати наш спільний із Білоруссю кордон, як ми його облаштували на сході та півдні. Для цього нам треба збільшити кількість збройних сил із 250-ти до 300 тисяч та збільшити воєнний бюджет удвічі. Це призведе до того, що нам ці гроші треба буде забрати у соціальних сфер та питань розвитку заради військових цілей. При цьому зарплата нардепів та інших чиновників, які отримують по 150-200 тисяч гривень, не зменшиться. Ці гроші заберуть у нас із вами: мені зменшать пенсію, а ви платитимете більше податків.

Тому це, як я вже казав, це стратегічна помилка і якщо президент Зеленський не усуне міністра Кулебу, то наслідки будуть такими, як я описав.

Юрій Олійник:

Якщо говорити про засудження виборів, то для нас не багато зміниться, в принципі. Ми так само засуджували усі попередні вибори в Білорусі.

Проте, якщо ми чітко задекларуємо, що не визнаємо Олександра Лукашенка президентом і будемо цілком підтримувати опозицію, то можуть загостритись відносини із владою Білорусі, якщо він, все ж, залишиться. Хоча, з іншого боку, наші відносини і так є доволі складними: риторика Лукашенка є досить гострою щодо України. Він каже, що його атакують з нашого боку, на території Білорусі проводяться спільні з РФ військові навчання і таке інше.

Тому такими заявами ми тільки приблизимо той час, коли в Мінську з’явиться пробілоруська та проукраїнська влада.

Роман Гурський, ІА «Вголос»