«Ліві» і «праві»: «добро» проти «зла»?

«Ліві» та «праві» у політиці – це явище, яким вже не здивуєш нікого. Ліберали та націоналісти, демократи та республіканці, комуністи і нацисти (винятково як радикальні течії) – це найкоротший та найяскравіший опис принципів різного й місцями протилежного підходу до політики, світосприйняття та ідеології. Вони відстоюють різні ідеології, але мають підтримку серед населення будь-якої країни і вічно протиставляються одне одному. Це таке собі «добро» та «зло», але хто є хто вирішує кожен для себе.

Протягом історії дані рухи мали різну підтримку та прихильників. Так, після ІІ Світової війни модно було бути «правим» та мілітаристом. У 60-х з’явився рух хіппі, які сповідували ідеологію всеохоплюючої любові та толерантності. У 70-х був панк та революційні настрої, а в 80-х найвідоміші музиканти та письменники знову засуджували радикалізм. Проте весь цей час існували «ліві» та «праві».

На зламі 90-х та «нульових» Європа і США диктували всьому світу «ліву» політику. Ми можемо пригадати Клауса Воверайта, який протягом 2001-2014 років обіймав посаду бургомістра Берліна, мав нетрадиційну орієнтацію і постійно підтримував права національних та сексуальних меншин. На противагу йому пригадується Дональд Трамп – експрезидент США від партії республіканців. Він відзначився заявами проти біженців та заборонив служити в армії Америки особам із нетрадиційною орієнтацією. Тобто, ці ідеології завжди протистояли та приходили на зміну одна одній.

То хто є хто насправді, яку ідеологію сповідують «ліві» і праві» та яка ж між ними різниця? Про це журналісту ІА «Вголос» розповіли програмна координаторка ГО "КиївПрайд" Марина Герц, заступник голови Комітету ВР з питань прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин Неллі Яковлева та лідер руху «Суспільство майбутнього» Євген Карась.

Історія

Поняття «ліві» та «праві» походять із періоду Великої французької революції (1789-1799 р. р.) від звички, що започаткувалася в Генеральних штатах 1789 року. Там радикальні депутати від третього стану — монтаньяри та якобінці — сиділи здебільшого зліва від президентського крісла в парламенті, а праворуч засідали фельяни – прихильники конституційної монархії. Таким чином, спочатку правими називали тих, хто бажає зберегти наявний стан (консерваторів), а лівими — тих, хто виступав за зміни (радикалів).

Протягом XIX століття у Франції основною межею, що розділяла лівих і правих, була прихильність або до республіки, або до монархії. До середини XIX століття ліберали, які виступали як за політичні свободи, так і за свободу підприємництва, теж розглядалися як ліві. Але потім, з розвитком соціалістичних ідей, лівими стали називати насамперед їхніх прихильників, що прагнули до соціальної рівності. Праві ж партії представляли інтереси монархістів, легітимістів великого землеволодіння та клерикалів (політична течія, спрямована на посилення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя).

Що таке» ліві» та «праві» сьогодні?

Поділ політичного дискурсу на правих і лівих є системою класифікації політичних поглядів, ідеологій і, відповідно, партій. Правий політичний дискурс часто протиставляють лівому, хоча певна конкретна група чи індивід можуть дотримуватись лівих поглядів в одному випадку і правих у іншому. Проміжна позиція називається центризмом, але сьогодні не про неї.

Ліві – це сили, які «на папері» проголошують ідеали соціальної рівності та лібералізму. Загалом, ліві політичні позиції декларують турботу про тих, хто перебуває в невигідному суспільному становищі порівняно із іншими, і стверджують, що існують певні невиправдані нерівності, які треба скоротити або й зовсім скасувати. Тут йдеться про різного роду меншини, права яких утискають. Зокрема, це ЛГБТ-спільноти, етнічні та расові меншини і взагалі, здавалось би, йдеться про рівність між усіма. Знову ж таки, з точки зору принципів, нічого поганого і суцільний позитив.

Права ідеологія — це ідеологія соціального панування, яка виражає інтереси панівного соціального класу або певної панівної групи всередині класу. Праві декларують, наприклад, домінування української нації на території України, а не рівність з іншими націями на цій території, про яку говорять ліберали. Крім того, праві сповідують традиційні цінності, як, наприклад, інститут сім’ї, традиційна орієнтація та націоналізм, який передбачає любов до власної нації, держави і мови понад усе. Саме на цьому слові дуже часто «грають» ліберали, порівнюючи його із нацизмом, хоча це зовсім різні речі. Тобто, різниця між лівими та правими кардинальна в усьому.

Розкажіть про головні засади ідеології вашої ГО.

Марина Герц:

Наша ідеологія – це права людини. Всі люди від народження мають рівні права. Це означає, що кожна людина, незалежно від того, яка вона (скільки їй років, якої вона статі, який в неї дохід чи сексуальна орієнтація тощо), може вільно і безпечно жити та розвиватися. Ми хочемо бути активною частиною суспільства, брати участь у суспільно-політичних процесах на рівних засадах (приходити на захід зі своїми прапорами, вільно використовувати своє лого у спільних заходах, відкрито говорити про себе та свою діяльність). Ми консолідуємо та робимо видимою українську ЛГБТ+ спільноту і надаємо силу її голосу, з тим щоб повага до прав і свобод людини та культура рівних можливостей стали базовими цінностями українського суспільства.

Євген Карась:

Сьогодні у нас є рух «Суспільство майбутнього» і його молодіжне крило «Основа майбутнього». Зараз це громадська організація, але ми хочемо зареєструватись як політична партія.

Ідеологічно ми визначені як націоналісти. Ми відстоюємо консервативні цінності, але ми відрізняємось від переважної більшості націоналістичних організацій тим, що ми дуже активно працюємо над націоналізмом майбутнього. У нас проводяться аналітичні розробки, які вдало шукають відповіді націоналізму на виклики сучасності. Ми піднімаємо теми прав роботів, що робити із колонізацією Марсу, що робити із приводу глобалізації та глобальної економіки. Але якщо сказати простіше, то це націоналізм майбутнього.

Якою є кінцева мета ваших організацій?

Марина Герц:

Основною метою є сприяння досягненню повного дотримання прав людини для ЛГБТ+ в Україні, формування поваги до цих прав у суспільстві шляхом підвищення видимості та участі ЛГБТ+ у суспільних процесах.

Євген Карась:

Кінцева мета руху «Суспільство майбутнього» - це реалізація України як держави що буде на передовій у здійсненні мрій та вирішенні глобальних проблем сучасного людства.

Чи є якісь утискання вашої діяльності в Україні?

Марина Герц:

Ми досі відчуваємо вплив гомофобних поглядів з боку агресивно налаштованих, так званих, «ультраправих» організацій. Це і злочини на ґрунті ненависті, і періодичне залякування активістів, активісток та громадські організації, і спроби зриву заходів. Проте, уряд, поліція, політики у тому чи іншому вигляді прагнуть діалогу та підтримують нас.

Євген Карась:

Проблем, переслідування та утисків ми зазнавали постійно

Раніше ми називались «Сі-14», а 1,5 роки тому ця ГО увійшла до «Суспільства майбутнього». Крім того, є «молодіжка» «Основа майбутнього», є «Освітня асамблея», «Ветеранська спілка» та «Національний центр правозахисту». Тобто, у нас є ціла низка проектів та розробок.

Проблем, переслідування та утисків ми зазнавали постійно. Переважно такі дії чинили різного роду проросійські структури. Інколи вони це робили через правоохоронні органи. Сьогодні подібні виклики є постійно. Наприклад, нам намагаються перешкоджати у поданні наших проектів на державне фінансування від Міністерства молоді та спору або Міністерства ветеранів. Тобто, є прямі вказівки СБУ не допустити нас до конкурсу, не приймати у нас документів й таке інше. Також, є утиски з боку поліції та навіть інколи нам фабрикують повні нісенітниці. Так, зараз одному нашому активісту із Запоріжжя «шиють» справу, що він нібито побив когось у Закарпатті. Фабрикують це через якусь фотографію, де є людина з бородою, одягнена у військову форму. А, що найцікавіше, наш товариш, керівник запорізького осередку, взагалі ніколи не був на Закарпатті. Тому ми зараз розбираємось із закарпатською поліцією і, можливо, навіть будемо подавати на них до суду.

Тобто, от такі дрібні провокації, перешкоджання і залякування є звичними для нас. До наших активістів ходили на роботу і навчання. Також ми бачимо тиск на нас з боку деяких депутатів Верховної Ради, які представляють проросійські сили. Були навіть випадки, коли різні проросійські сили залучали міжнародні продажні грантові організації. Так, «лівацька» організація «Amnesty International» робила брехливі заяви і виступала проти нас.

Яким чином фінансуються ваші організації? Який відсоток фінансування припадає на міжнародні гранти?

Марина Герц:

Діяльність ГО «КиївПрайд» фінансується за рахунок грантових коштів та власних добровільних внесків ЛГБТ+-спільноти. У нашому досвіді є спроба податися на Громадський бюджет від КМДА. Проте, нам було безпідставно відмовлено у підтримці проєкту «Київ – місто гордості».

Також у лютому-березні, ми опублікуємо фінансовий звіт на нашому сайті.

Євген Карась:

Організація «Суспільство майбутнього» фінансується за рахунок бізнесів, які у нас є, і за рахунок того, що ми постійно проводимо збори коштів. Ми можемо навіть пишатись тим, що проросійські структури часто бісились через те, що люди нас фінансують.

У нас немає значних витрат, ми маємо лише кілька офісів по Україні, хоча осередки є всюди. Ми витрачаємо кошти хіба що на оперативну діяльність та рекламу.

Ще ми заробляємо нашим бізнесом. Наприклад, у нас є охоронна агенція, відділ, який працює із рекламою в Інтернеті й нам цього вистачає навіть для накопичення грошей для інших проектів.

Також значну частину великих подій ми організовуємо не самі, що теж є великою економією. Наприклад, ми не самі винаймаємо готелі та платимо за проживання, а робимо державні заходи, у яких беруть участь Міністерство молоді та спорту, Міністерство ветеранів та інші громадські організації. Після таких заходів ми випускаємо методичні посібники, звітуємось про проведення заходу і таким чином ми можемо проводити навчання, у тому числі й наших активістів, взаємодіючи у рамках різних освітніх семінарів. Такі речі вимагають великих коштів, бо оренда готелю і харчування для 40 людей – це приблизно 80.000 гривень.

Загальний обіг витрат на місяць починається від 5.000 гривень і залежить від того, чим ми займаємось. Оплата роботи адвокатів, логістика і все решта – це речі, на які ми витрачаємо кошти. Міжнародного фінансування у нас немає, але наші активісти інколи беруть участь у міжнародних грантах і конкурсах. Проте як організація ми не маємо жодного міжнародного фінансування.

Чому, на вашу думку, Захід більш охоче фінансує «ліві» організації», ніж «праві»?

Неллі Яковлева:

Без сумніву, Захід краще комунікує із ліберальними рухами, але якщо говорити про радикалізм у «правих» та «лівих», то питання у них стоїть чітко – вони проти. Тобто, радикалізм може бути як один, так і другий, тому якщо говорити про комунікацію із Заходом, то країни Європи цінують сталу демократію, вони більше схиляються до поміркованих поглядів. Вони не підтримують рухи, спрямовані на радикалізм.

Крім того, Європа на собі відчула весь вплив нацизму і фашизму. Зараз вони спрямовані на подолання наслідків і вшанування жертв цих режимів, тому, можливо, із цим теж може бути пов’язана така поведінка ЄС.

Євген Карась:

Країни, які зараз вважаються розвиненими, будуть жебракувати на узбіччі історії та намагатись зберегти хоч якусь зону впливу

Я думаю, що основною причиною, чому Захід фінансує «ліві» або радикально-ліберальні рухи, полягає у тому, що у них краще налагоджена співпраця і діалог із західними структурами і це «за інерцією» триває ще із 90-х років. Скоріше за все, тоді це робив «лівий» або антинаціональний рух, який підтримувала Москва, бо Кремлю було важливо розділити українські та деструктивні сили. За таких умов різні західні сили підтримували українські рухи, які не приносили користі ні їм, ні Україні. Сьогодні, я вважаю, ця співпраця вже досягла свого апогею і найглибшої кризи. Ми розуміємо, що десятки мільйонів доларів різних структур і посольств розтринькуються впусту, оскільки вони жодним чином не впливають на внутрішню політику в Україні. Принаймні, не впливають так, як би вони хотіли. Так само вони не заважають Росії. Ба більше, значна частина ліво-радикальних проектів «підігрують» проросійським силам, у тому числі й «КиївПрайд» - ми бачимо, що часто його активісти у ФБ вподобують заяви «ватників», зокрема Шарія. Так відбувається тому, що ці люди об’єдналися заради своєї єдиної мети – шкодити націоналістам. На їхньому порядку денному немає жодних державних задач.

Проте ми вже бачимо кризу ідентичності та глобальної політики Заходу. Євросоюз і США зараз дуже програють Китаю та Росії, які значно переважають вплив західних структур по всьому світу. Це не дивно, бо протягом років західні держави тратили шалені кошти на свої центри впливу, які не виправдали себе. Ми маємо приклад Сергія Лещенка, який є давнім агентом Заходу, а зараз пішов на державну службу і «витягує» вже бюджетні кошти України. Проте користі від нього немає, а рівень його авторитету нульовий, що підтверджує той факт, що він навіть вибори не зміг виграти. Також ми бачили Віталія Шабуніна, якого облили зеленкою і за це ніхто не поніс адекватного покарання. Тобто, це беззахисні люди, які не мають ніякого впливу чи авторитету. За них на «майдани» не вийде народ України.

Захід зараз перебуває у настільки глибокій кризі, що десь через 10 років світ вийде за межі тих уявлень, до яких ви звикли. Для нас світло демократії, економіка і прогрес – це про країни Заходу. Зараз Китай по розвитку економіки вже обігнав Америку. Світ майбутнього буде приблизно на 70% або тоталітарним, або авторитарним і на 60% мусульманський. Країни, які зараз вважаються розвиненими, будуть жебракувати на узбіччі історії та намагатись зберегти хоч якусь зону впливу.

На ілюстрації того, кого підтримують «ліві» сили, ми бачимо, що у них «розбитий компас», вони неправильно витрачають гроші та неправильно взаємодіють із державами, які могли б бути їхніми союзниками і збільшувати геополітичний вплив Заходу. Вся наша спільна політика і взаємодія із ЄС та США зводиться до «гейпрайду», який абсолютно не підтримує все населення України (думаю, лише 10-15% нашого суспільства дійсно притримуються таких ліберальних поглядів). В цілому це є просто насадження непотрібного проекту, який не приносить користі, ціннісного зближення і лише продукує якісь внутрішні протиріччя. Такий стан речей призводить лише до відторгнення західної політики. Єдине, що у нас є, - це військова підтримка, але це лише зброя. Європа змушена давати нам зброю, якщо вона не хоче, або Росія була на кордоні із Польщею. Тому це не заслуга Заходу, а його обов’язок.

Як ви оцінюєте ультраліві та ультраправі рухи?

Неллі Яковлева:

Ми бачили дуже активне вираження ультраправих рухів в Україні під час Революції Гідності, хоча такі організації діяли ще з початку незалежності України. Просто більшість громадян про них просто не знала. Зокрема, це пов’язано із тим, що такі організації переважно мають мале фінансування, а зрозуміло, що будь-яка громадська чи політична діяльність потребує коштів.

Крім того, українцям за їхньою ментальністю не притаманно розділяти ідеології радикалізму. Після завершення Революції Гідності ми все більше починаємо бачити, яким чином маргіналізуються праві та ультраправі рухи в Україні.

Ультраліві рухи, із впровадженням декомунізації, фактично мають нелегальний статус. Ультраправі рухи можуть бути офіційно зареєстровані, а ультраліві – ні у зв’язку із забороною комуністичної ідеології.

Євген Карась:

Ми не маємо потреби у радикальних діях, націоналісти добиваються свого у легальному полі

У нас дуже часто люблять спекулювати тим, що в Україні є страшний неонацизм, але ми маємо факти. Так, у нас найнижчий рівень антисемітизму в Європі, а рівень ксенофобних випадків такий самий, як і в інших державах. Така сама ситуація із терпимістю до чорношкірого населення. Тому, якщо говорити фактично, у нас немає злочинності, пов’язаної з ультраправим терором. Спекуляції, що «Азов», «Правий сектор» чи ВО «Свобода» є неонацистськими або ультраправими рухами, - це, м’яко кажучи, перебільшення. Ми бачимо експрезидента США Дональда Трампа, який значною мірою підтримував консервативні цінності, політику проти мігрантів чи проти насадження диктату ЛГБТ, але назвати його ультраправим було складно. Тому говорити про якийсь ультраправий терор в Україні недоречно, оскільки ми не маємо жодного прикладу за останні 6 років, коли когось би вбили чи здійснили теракт на таких засадах.

Єдині випадки, які мали місце, це коли від імені українців намагались робити підпали у синагогах та руйнувати угорські пам’ятники. Тоді виявилось, що ці угрупування пов’язані з кримінальним елементом Прудіусом, який переховується в Росії. Тоді він у Києві найняв групу кілерів, які намагались нашому активісту Сергію Мазуру закинути гранату в будинок і поранили його батька. Тобто це угрупування, яке працювало на ФСБ і займалось провокаціями міжетнічних конфліктів. Вони обстріляли посольство Польщі, кинули саморобний вибуховий пристрій на територію посольства США, робили напади на єврейські культові об’єкти і таке інше. Не пригадаю випадків, коли б українські націоналісти вдавались до насильницьких дій.

Сьогодні націоналістичні ідеї користуються чималою підтримкою у суспільстві і навіть у парламенті, де немає безпосередніх націоналістичних сил. Тому ми не маємо потреби у радикальних діях, націоналісти добиваються свого у легальному полі.

Що стосується ультралівих рухів, то було таке угрупування як «Революційна дія» і воно займалось ідеологічним терором. Вони навіть робили напади на учасників російсько-української війни. Відомий випадок, коли вони у Києві напали на «кіборга» Дмитра Геращенка за те, що він був одягнений у камуфляжні штани та футболку з логотипом «No Knife». Також був випадок, коли вони порізали кількох молодих добровольців з батальйону ОУН. Ще вони атакували приймальню «Азову» та їхній спорткомплекс. Це були приклади ультралівого терору. Так, вони нечисленні, але для України доволі екзотично, коли ультраліві скоюють напади і намагаються когось вбити. Зараз таких випадків ніби не трапляється, бо їхній керівник утік в Білорусь. Переважно радикальні ліві рухи обмежуються заявами, бо бояться переходити до насильства, але й такі випадки у нас траплялись.

Нещодавно у Гельзенкірхені (Німеччина) Марксистсько-ленінська партія встановила пам’ятник Леніну. Ви засуджуєте такі дії? Чому, на вашу думку, цей монумент було встановлено?

Неллі Яковлева:

Сьогодні кожна держава визначає свою політику по відношенню до декомунізації. Ряд держав впроваджував її дуже жорстко на початку, аби подолати наслідки радянського режиму, але потім поступово послаблювали цей процес. Ми ж розуміємо, що покоління, яке підтримує таку ідеологію, поступово стає старшим. Чи може якась держава чи спільнота ставити пам’ятник Леніну? Якщо це не заборонено законодавством і громада це підтримує, то чому б ні?

Євген Карась:

Україна – це держава, яка найбільше постраждала від комуністичного терору. Геноцид, який провадила «червона» влада, убив щонайменше 7 млн. українців. Тому для нас це неприпустимо, аби такі історичні постаті як Ленін культивувались чи були представлені у національному пантеоні героїв.

А щодо Німеччини, то вони у своїй історії мали сторінку нацизму, тому, я вважаю, таким чином вони просто намагаються компенсувати свої скандальні моменти. Тобто, вони хочуть показати, що вони вже давно не нацисти і дуже шанують комуністів. Ми до цього не можемо мати жодного відношення, це їхні власні гріхи та помилки. В Україні прийнятий закон про засудження комуністичного режиму і з такої точки зору я оцінюю й інші вшановування «ленінів».

Як ви оцінюєте рух «Black Lives Matter»?

Неллі Яковлева:

Ми обов’язково маємо сповідувати принципи толерантності і якщо є певні дискримінаційні прояви, у тому числі й щодо расової ознаки, то ми маємо це з боку правоохоронних органів. Це не раз відбувалось і в нашій державі. У даному випадку ми маємо оцінювати адекватну межу того, де дійсно правоохоронці діяли у межах своїх повноважень, а де був вияв расової ненависті.

Євген Карась:

Я вважаю, що рухом BLM мали б займатись правоохоронні органи Сполучених Штатів Америки. На мою думку, легалізація грабежів розбоїв і терору проти частини населення Америки з боку меншості є неприпустимою. Тим більше, що це все базується лише на іншому кольорі шкіри цієї меншості. Расово-вмотивовані грабежі та вбивства не можуть бути дозволені. Цей рух претендує на те, щоб можна було грабувати і лишатися безкарним тому, що його учасники мають інший колір шкіри, ніж білі чи латиноамериканці. Тому мене «Black Lives Matter» насторожує і я вважаю, що це є порушенням діяльності держави як такої.

Одностатеві шлюби - це добре чи погано? Як це може позначитися на психології дітей, яких виховає одностатева пара?

Марина Герц:

Можливість укласти одностатевий шлюб чи партнерський договір – це не «добре» чи «погано». Це базове право людини, яке повинні мати всі громадяни та громадянки України. У зв’язку з неможливістю офіційно оформити свої стосунки, частина українців та українок позбавлені країною, якій вони платять податки, базових прав. Наприклад: неможливість приймати рішення за партнера в критичних для життя й здоров'я ситуаціях; відсутність права на утримання й догляд для непрацездатного партнера (ст. 75 Сімейного кодексу України); фактично – неможливість отримувати «лікарняні» для догляду за хворим партнером (Наказ МОЗ № 455 від 13.11.2001, Розділ 3); фактично – неможливість бути опікуном для недієздатного партнера (ст. 63 Цивільного кодексу України); неможливість оформити спільне медичне страхування. Неможливість спільно володіти майном (Глава 8 Сімейного кодексу України) тощо. Щодо дітей у ЛГБТ+-сім’ях, то численні дослідження доводять, що діти гетеросексуальних і гомосексуальних батьків мають ті самі особливості та проблеми, однаково добре адаптуються до соціуму і взаємодіють з однолітками. Щодо сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності дітей у гомосексуальних сім'ях, то їх розподіл такий же, як і в гетеросексуальних.

Євген Карась:

З публікацій про дослідження цього питання, які публікували низка ЗМІ із західної преси, відповідь чітка: переважно одностатеві пари негативно впливають на психологію дітей, яких вони виховують. Це були дослідження психологів та соціологів. Діти часто після цього також мають відхилення, пов’язані із сексуальною орієнтацією. Набагато більша кількість таких людей потім страждає від наркоманії, депресії та алкоголізму.

Це не дивно, бо ми ж розуміємо, що якщо людина має нетрадиційну орієнтацію, то це одне, вона собі спокійно живе. Якщо ж вона починає нав’язувати це як норму іншій людині, то це вже зовсім інше. А якщо мова йде про дітей, то, ясна річ, у них починають виникати відхилення. Умовно кажучи, дитина зазнає психологічної травми. Тому я негативно ставлюсь до того, що ЛГБТ-рухи намагаються нав’язати свої проблеми меншин як обов’язкову норму для більшості населення. У той же час я не вважаю, що їх треба дискримінувати чи бити, але коли йдеться про те, що вони зазіхають про зміни у шкільній програмі, то це є шкідливим і ненормальним для психіки дітей.

Чи треба в Україну впускати мігрантів? Чи не вважаєте ви, що українці мають закріпити за собою першочергове право обіймати високі :посади в Україні?

Неллі Яковлева:

Українці – це титульна нація, тому будь-які мігранти мають пристосуватись до культурних цінностей, які ми маємо в Україні

Мігранти як категорія – це виклик для будь-якої держави. У цьому питанні має бути зважений підхід, аби уникнути перенасичення робочої сили. Оскільки ми маємо еміграцію до країн східної і західної Європи, де наші люди здебільшого працюють у галузі робітничих професій, то Україна має значним чином обмежувати міграцію у нашу державу.

Що стосується асиміляції цих людей, то політика держави щодо етнічних меншин, представниками яких є мігранти, має бути збалансованою по відношенню до загальнокультурної політики держави. Все-таки ми говоримо, що українці – це титульна нація, тому будь-які мігранти мають пристосуватись до культурних цінностей, які ми маємо в Україні.

Євген Карась:

Тут йдеться скоріше про нелегальну міграцію, бо легальний міграційний процес є у будь-якій державі. Звичайно, нам треба займатись пошуком та мотивацією корисних талановитих людей, які здібні у тій чи іншій сфері. Поки ми собі не можемо цього дозволити, то ми маємо лише потік нелегальної міграції або ж корупційної. Дуже часто під виглядом навчання студентів до нас утікають вихідці з Африки, які вчинили там геноцид, або шукають порятунку від кримінальних справ. Звичайно, що коли такі люди переїжджають в Україну, вони відразу ж організовують тут кримінальну діяльність. Я ознайомлювався із судовими вироками, цікавився діяльністю поліції, яка займається мігрантами і спілкувався із багатьма представниками етнічних меншин. Є люди, які сюди приїжджають, ведуть якийсь бізнес і поводяться як звичайна діаспора. Проте нелегальна або «куплена» міграція переважно закінчується деструктивними кримінальними угрупуваннями, які починають свій шлях з розуміння, що законів в Україні немає, бо вони купили документи і можливість тут осісти. Ми бачимо, до чого це призводить – один із основних важелів впливу Росії на Європу є те, що вони контролюють «шлюз» біженців Сирії. Якщо треба, Москва його відкриває, тоді кількість біженців зростає і в Європі починаються більші проблеми.

Той же Дональд Трамп говорив про будівництво великої стіни, яка зупинить нелегальних мігрантів. Тобто, тут йдеться вже не про націоналістів чи українців, це була політика світової держави США. Європа із цим завданням не впоралась і ми бачимо, що криза мультикультуралізму є абсолютно об’єктивною. Біженців не вдається ні соціалізувати, ні асимілювати в загальній масі населення. Утворюються анклави, у тому числі й кримінальні, ісламські радикальні угрупування і таке інше. Ми бачимо, що у Франції група арабських підлітків зібралась і побила іншого підлітка, ми знаємо, що у шведських містах є райони, куди боїться заїжджати поліція і це все свідчить про кризу мультикультуралізму.

Ми, як рух, виступаємо проти нелегальної міграції і її обмеження в цілому. Ті кошти, які будуть витрачені на забезпечення стабільності і безпеки суспільства внаслідок збільшення кількості мігрантів, можна витратити на державні програми стимулювання народжуваності або підтримки молодих сімей. Так ми зможемо згодом врегулювати нестачу трудових ресурсів. Шлях вирішення трудової кризи за рахунок мігрантів призведе до колапсу та погіршення рівня життя в державі.

Ліберальні грантові структури добивались створення притулку для сирійських біженців на кілька тисяч осіб у Київській області, але ми домоглись скасування цього задуму. Ми дуже тішимось, що нам це вдалось, бо це був проект європейців, які намагались зробити так, щоб радикальний або кримінальний елемент осів не у Європі, а в Україні. Україна – це не та держава, яка може рятувати інші нації у той час, коли у нас війна і рівень життя є далеким від ідеалу.

Роман Гурський, ІА "Вголос"