Рабство. Законно і прибутково

Початок ХХІ століття став часом, коли до засудження феномену рабства додалася безпрецедентна атака на пам’ять про работорговців. Більше жодні заслуги, від наукових до меценатських, не є виправданням тим, хто набув статки продажем людей. І спостерігаючи у 2020 році за поваленням пам’ятників, розбиттям меморіальних дощок та відміною найменувань на честь таких купців, важко уявити, що колись работоргівля була не просто вигідним, але й поважним бізнесом, яким промишляли цілі країни. Не була чужою ця галузь економіки і для України, а саме – для генуезьких колоній в Криму.

Скорочена версія цієї статті вперше опублікована у часописі Локальна історія

Вступ

У ХІІІ столітті, скориставшись із негараздів Візантійської імперії, лідерські позиції у чорноморській торгівлі зайняли італійці: у першій половині – венеціанці, у другій – генуезці. Завдяки зусиллям останніх невеличке селище Каффа (нинішня Феодосія) перетворилася на одне з найбільших та найбагатших європейських міст. І провідну роль у цьому процесі грала, випереджаючи традиційні операції з хлібом, шкірами та сіллю, саме работоргівля.

На той момент чи не вся Європа була поділена між монотеїстичними релігіями – християнством та ісламом, – які забороняли, або, принаймні, суттєво обмежували рабство одновірців. Це стосувалося і військовополонених, і боржників. Втім, проти поневолення іновірців ніхто нічого не мав – як казали у Флоренції: «не належить бути вільним тому, хто не вірить у відкуплення людини Христом». А позаяк Крим розташовувався на самісінькій межі католицького, православного та мусульманського світів, то де ж, як не тут, було виникнути потужній індустрії работоргівлі.

Поля рабів

Приблизно у 1339 році у північно-західній прибережній частині Черкесії у бідній християнській сім’ї з роду Каса з’явився хлопчик. Дитинство він провів, випасаючи свиней і баранів у рідних долинах. Одного нещасливого дня, коли йому було трохи за двадцять, його обманом схопили місцеві пірати і віддали якомусь перекупникові. А той привіз хлопця до Каффи.

Завдяки нотаріально завіреним актам купівлі-продажу, в яких записувалося походження рабів, та рядкам у прибутково-видаткових книгах ми приблизно знаємо, хто і звідки потрапляв на невільницький ринок міста.

Найбільшу категорію становили «татари», під якими малися на увазі переважно половці родом зі степів Східної Європи. Упродовж XIV століття їхня частка серед усіх рабів у Генуї коливалася у межах 80-90%, поступово знижуючись. У 1400-1410 рр. цей показник упав до 60%, а з наступного десятиліття і до самого кінця генуезьких колоній перебував у границях 20-25%. У Венеції ці цифри відрізнялися не більш ніж на 5%.

Цікаво, що італійці чітко відрізняли татар від значно більш рідкісних власне монголів – «жовтих скуластих», яких у XIV столітті в Генуї було лише 0,6%.

Генуезькі факторії на портолані Альбіно де Канепо, 1489 р.

Іншим постачальником рабів був Північний Кавказ. Найбільше привозили звідти адигів (черкесів, як їх називали на тюркський манер, або зихів – по-візантійські), які у XIV – на початку XV століття становили 9% генуезьких рабів. Також звідти везли абхазів, лезгинів, маджарців і аланів, що всіх їх разом нараховувалося 1,5%, а вірмен – ще 0,2%. Однак це середні цифри, а в окремі десятиліття (1410-1419 та 1450-1459) вихідців з Кавказу бувало по 20-30%.

Деякі раби – «болгарського роду» та унгари – походили з південної частини Поволжя.

Нарешті, потрапляли у рабство і «progenie de rubeorum», тобто з роду рудоволосих, щодо кількох з яких уточнювалося, що вони – з Київщини. На жаль, точно розрізнити окремі східнослов’янські народи в італійських документах неможливо. Цих «русів» у першій половині XIV століття в Генуї було 20%, а в другій – від 4,5 до 6%. У перше тридцятиліття XV століття їхня частка збільшилася до 15-20%, а у наступне тридцятиліття – до 30-40%. У Венеції в середньому було так само за винятком 1420-1429 рр., коли рудоволосих рабів було більше половини.

Жером Ж.-Л. Купівля рабині, 1857 р. Як видно, господар - європеєць

В інших італійських містах так само переважали татарські раби. У Флоренції у першій половині XIV століття на 259 татар припадало 27 греків, 7 русів и 7 тюрків, а між 1366 та 1397 рр. 274 татарам компанію склали 30 греків, 13 русів, 4 черкеси, 8 турків, 5 боснійців або словенців, 1 критянин і 22 «сарацина». У Палермо у цей же час з 376 рабів татар було 287.

Головним джерелом надходжень татарських рабів була війна, коли цілі родини переможених продавалися переможцями на ринку, і боргова кабала. Полон також був головною причиною рабського стану русів. А от мешканці Кавказу, окрім того всього, ще й продавали у рабство власних дітей, особливо – у періоди голоду.

Наприкінці XIII століття у Каффі продавалися люди у віці з 10 до 22 років. До кінця XIV – початку XV сторіччя середній вік невільників зріс з 16 до 21 року (суттєво побільшало 30-40-річних). Що цікаво, типова рабиня і тоді, і тоді була на рік-два старшою за типового раба. І наскільки можна судити, «живий товар» з найближчих районів – Орда і Кавказ – був на 3-4 роки молодшим за тих, кого привозили з руських земель.

Але чому їх везли саме в Крим і саме до Каффи?

Людське торжище

«Місто Каффа – генуезьке; воно оточене землями язичників: татар, черкесів, русів та інших. У цьому місті каїрський султан тримає своїх слуг і наказує купувати рабів, для відправки яких морем немає іншого шляху, окрім як через Каффу», – писав 1420 року венеційський купець Еммануель Пілоті.

Так, ще з 1268 року Єгипет за договором із візантійським імператором Міхаілом Палеологом отримав право купувати рабів у Чорному морі. Як вказував тамтешній хроніст Никифор Григора: «У цей час звертається до царя султан Єгипту і Аравії, бажаючи вступити в дружбу з греками і отримати дозвіл вільного пропуску нашими протоками раз на рік для єгипетських купців, яких він вкаже заради торгових цілей… Проходячи з одним або з двома суднами на рік у країни європейських скіфів [тобто половців], що мешкають біля Азовського моря і на Дону, і то набираючи у них добровільних перебіжчиків, то купуючи рабів у панів і дітей у батьків, ці судна поверталися в єгипетський Вавилон [тобто Каїр] і Александрію».

На початку XIV століття скарбник єгипетського султана дав генуезькому купцеві, відомому там за ім'ям Сакран, 60 тисяч динарів готівкою та ще на 40 тисяч товарів з єдиною метою – купити рабів в Криму (на рубльовий еквівалент 100 тисяч динарів на Русі можна було отримати понад 5 тонн шинки).

Вже з середини століття генуезька Каффа стала у цій торгівлі монополістом. Будь-які раби, придбані чи то італійцями, чи то арабами у будь-якій області Причорномор’я, підлягали централізованому оподаткуванню в місті. Цей податок отримав назву «тратта» і для його сплати усі судна зобов'язувалися заходити у порт, проходити там огляд і реєстрацію. Контролем та збором коштів завідувала спеціальна установа – Оффіція св. Антонія, агенти якої працювали в усіх чорноморських портах. А подальше транспортування рабів допускалася винятково на генуезьких судах – ця вимога була закріплена спеціальними угодами із правителями чорноморських держав. Тож недивно, що саме сюди привезли і полоненого черкеського хлопця.

Пільни О. Работорговці, 1919 р. Килим - невід'ємна складова продажу людей

Іспанський посол Перо Тафур залишив вичерпний опис людського торгу у 1435 році. «Тут, у Каффі, продається більше рабів, ніж в усьому іншому світі... У християн є папська булла на право купувати і вічно тримати на правах бранців християн певних народів, щоб ті не потрапляли до рук маврів і не зрікалися віри. Це руси, мінгрели, абхази, черкеси, болгари, вірмени та інші християнські народи. Там я купив двох рабинь і одного раба, які у мене зараз в Кордові, і потомство їх. [Продаж] відбувається наступним чином. Продавці змушують рабів роздягнутися догола, як чоловіків, так і жінок, загортають їх у повстяні покривала і домовляються про ціну. Потім їх вивалюють з покривал, причому вони залишаються голими, і змушують ходити, щоб подивитися, чи немає пошкоджень якоїсь частина тіла. Продавець зобов'язується повернути гроші, якщо протягом шістдесяти днів раб помре від чуми».

Продавати християн до мусульманських країн було заборонено, на чому наголошував й Пілоті: «І коли цих рабів призводять до названого міста, генуезькі правителі їх запитують: чи хочуть вони бути християнами, або язичниками; і тих, хто захотів бути язичниками, віддають під владу слуг султана, які тут же вантажать на кораблі цих помилкових і дуже поганих християн і відвозять в Александрію».

Однак відомий купець Ходжа Усман ібн Мусафір, який придбав юного черкесця, умовив того зректися християнства, навчив основам ісламу – і так зміг вивезти до Каїру, де приблизно 1363 року перепродав могутньому еміру Ялбузі аль-Умарі. На честь своїх господарів хлопець додав їхні імена до свого власного прізвиська, за яким і став відомим в історії – Баркук («слива»).

Богаєвський К. Стара Феодосія, або Каффа, 1927 р. Головний центр работоргівлі Причорномор'я

Вже тоді Генуя під тиском Святого Престолу намагалася обмежити пряму торгівлю із Єгиптом, і з 1316 року не відправляла суден до Александрії. Що ж, вихід було знайдено – і кораблі з Каффи пливли до турецьких портів. У 1410 році з 61 рейсу лише 13 проходили повз Перу (латинський квартал під Константинополем), звідки можна було йти далі. Решта 48 закінчувалися, не виходячи з Чорного моря, з них майже дві третини (29) в одному порту – Синопі. Звідтам товари і раби рухалися суходолом. У 1442 році співвідношення середземноморських та чорноморських рейсів змінилося на 2:36. Мало того, з 1446 року генуезькі купці почали возити рабів і через міста в Польщі, зокрема Львів.

За скільки ж одні люди продавали в Каффі других людей третім людям? Наприкінці ХІІІ століття ціна коливалася від 200 до 600 трапезундських аспрів (20-60 генуезьких лір за тодішнім курсом). За 100 аспрів тоді купували барана чи в’ючного коня, за 200 – верхового. В другій половині XV століття вилка становила вже від 144 до 195 лір (аспр «похудав» і знецінився втричі, та й рабів поменшало), тоді як бика можна було придбати за 40 лір.

На ціну впливали кілька факторів. По-перше, масовість пропозиції – більш розповсюджені раби вартували дешевше. У 1463-1465 рр. татари і болгари продавалися за 150-170 лір, кавказці – 170-180 лір, руси – 180-190 лір. Всередині також існувала градація – так у місті Лукка у 30-х роках того ж століття за черкешенку правили 710 аспрів, абхазку – 500, а лезгинку – 370.

По-друге, важили вік та фізичний стан раба. За загальним правилом більш молоді, вродливі та білошкірі цінувалися вище. Так, 1374 року один двадцятирічний татарин з пошкодженим обличчям коштував у Каффі 20 лір, тоді як його однолітки – 25, 38 та навіть 50 лір при середньому показнику 40 лір. У 1411 році 22-літня мінгрелка була продана у Трапезунді за 950 аспрів, водночас два хлопця мінгрела 12 і 13 років – за 1400 та 1260 аспрів відповідно. Однак бували і винятки, пов’язані із професійними навичками. Так, один нотаріус у Генуї купив літнього татарина аж за 100 лір, бо той раніше працював комірником.

Генуезька нава - головний тип кораблів у работоргівлі (30х12 метрів, 500 тон вантажу)

Работоргівля приносила чималі надходження до каффинського бюджету. За укладення договору з продажу власник платив спеціальний збір оcabella capitum у 33 аспри і додатково – по 8 аспрів «за голову». Якщо покупець не відпливав одразу, то мусив труснути гаманцем за утримання рабів у спеціальних приміщеннях.

З цього всього в середині XІV століття бюджет Каффи отримував 2500 соммів (пів мільйона аспрів) – попит на рабів після Чорної смерті був максимальним. Наприкінці сторіччя ця сума зменшилася до 1125 соммів, а у 1424 році становила лише 670 соммів. Однак навіть тоді збори з работоргівлі залишалися другою за важливістю статтею доходів, поступаючись лише податкам (4000 соммів), але значно випереджаючи треті у списку судові штрафи (88 соммів).

Аспр правителя Криму Бек-Суфі (1419-1422), карбований у Каффі. Такими монетами найчастіше розраховувалися за рабів

Однак, незважаючи ані на ризики, ані на податки, італійці охоче купували і продавали людей. І головною причиною цього були надприбутки. Венеціанець, наприклад, міг заплатити за раба в Криму 30 дукатів, а перепродати у рідному місті за 150 дукатів! Навіть у найгіршому для купця випадку невільницю можна було сторгувати у Трапезунді за 50 лір, а збути у Генуї за 103 ліри. Нічого дивного, що існувала і окрема професія роздрібного продавця рабів revenditor sclavorum.

Хай би що, але торгувати людьми у той час аж ніяк не було ганебним заняттям.

Слуги і султани

Після торгів невільників вивозили у двох головних напрямках – до Італії та Єгипту. В ренесансній Європі головний попит був на робітників, які використовувалися в якості хатніх слуг і лише подекуди – як професіонали (наприклад, переписувачі). Для цієї роботи більш затребуваними були жінки, тож недивно, що вони становили 2/3 усіх італійських рабів.

Склалися загальноприйняті уявлення про чесноти служанок тієї чи іншої приналежності. Вважалося, що татарки «витривалі в роботі», черкески «відрізнялися здоров'ям і силою», русинки виділялися «своєю красою і будовою». І хоча архієпископ флорентійський Антоній проголосив, що «хрещення не звільняє від рабства», долю християнських служниць аж ніяк не можна було назвати лихою. По-перше, за законом заборонялося перепродавати людей, допоки не будуть задоволені потреби міста – тож мало кого вивозили далі Італії. По-друге, відпрацювавши кілька років (в середньому – п’ять), невільниця могла змінити хазяїна або вийти заміж за вільного громадянина, сама отримавши громадянство та придане від колишнього власника.

Генуя. Італійська гравюра, 18 ст.

Чоловіки-раби потім ставали помічниками своїх господарів у майстернях чи конторах і згодом могли вести справи самостійно. Так у Генуї один Георгій став продавцем яєць, а інший Георгій на торгівлі одягом так збагатився, що купив раба для себе. Темношкірі чоловіки особливо цінувалися як гондольєри у Венеції. Ну і загальним правилом гарного тону господарів було відпускати рабів на волю у своєму заповіті.

Звісно, сам раб не мав юридичних прав. Господарі могли з ним вчиняти так, як вважали за потрібне. Але діяли християнські обмеження та генуезьке або венеціанське законодавство, яке забороняло вбивати чи катувати невільника, або просто дуже жорстоко поводитися. І за вбивство раба або за заподіяння каліцтва люди повинні власники мали відповідати і перед церковним, і перед світським судом.

Тож нічого дивного, що кавказькі родини продавали своїх дітей італійцям, бо гіршою, ніж вдома, їхня доля бути вже не могла. Ба навіть більше, іноді повнолітні вільні люди самі хотіли піти у рабство, хоча це було заборонено законом. А коли йшлося про купівлю у матері дорослих дітей, як-от 15-річної русинки Христини у 1360 році, то венеціанці запитали згоди самої дівчини.

Продаж невільниці венеційському купцеві. Гравюра 18 ст. з картини К. Полембурга 17 ст.

Єгипет потребував переважно чоловіків – для військової служби. Починаючи із ІХ століття тамтешні володарі комплектували свої армії з рабів, яких навертали на іслам – мамелюків. Цих воїнів, переважно родом із євразійських степів, згодом стало так багато, що вони 1250 року влаштували переворот і самі заснували правлячу династію Бахритів. Одним з її найвидатніших представників був Бейбарс – проданий до Єгипту якраз через Крим. А наш знайомий Баркук пішов його стопами – став воїном, а потім 1382 року скинув стару половецьку династію і заснував свою черкеську – Бурджитів.

Натомість відомий мем про «рабів на галерах» описує пізніші османські часи, коли таке використання людей стало нормою. А у генуезькому флоті невільних гребців було приблизно 5%.

Втім, продавали на схід і кавказьких дівчат – головно до гаремів, і то добровільно. Ця традиція зберігалася аж до ХІХ століття, коли її спостерігав британський мандрівник Джордж Джонс: «батьки мають за краще продавати їх, ніж віддавати заміж навіть за багатих співвітчизників: вони вважали, що там їм буде краще, в гаремі у мусульманина, який не тільки платить велику суму за красиву дружину, але і ставиться до неї з великою доброзичливістю. Таким чином, їм гарантоване життя у розкоші й у статусі, у жодному разі не принизливому. А ось якщо вони до своїх потраплять, то становище їхнє буде плачевне».

Також рабів традиційно використовували у якості дипломатичних подарунків. Як читаємо у хроніці аль-Муфаддала, у листопаді 1317 року «прибув у місто Александрія корабель з кипчакських степів, царя Узбека-хана. У ньому знаходилися посли його і разом з ними 200 невільниць, 300 невільників й інші».

Каффа. Османська гравюра, 18 ст.

Ну і нарешті певна частина проданих людей залишалася у самій Каффі. Є різні підрахунки їхньої кількості – від 500 до 3000 осіб, – але у будь-якому разі небагато. Більшість з них була хатніми слугами, але також купували рабів ремісники, чиновники, доглядачі шпиталів. В окремих випадках з невільників робили місіонерів.

Так, у 1318 році двох хлопчиків «з Тартар» привезли до папської курії в Авіньйоні для навчання з метою відправити їх назад для проповіді католицтва серед кочівників. А у листі францисканців з Каффи від 15 травня 1323 року говорилося: «І на отриману милостиню купуємо дітей обох статей, виставлених на продаж. Неквапливо навчаємо їх вірі та письму, роблячи з хлопчиків духівників. З них деякі вже стали братами й чудовими проповідниками, оскільки вони краще знають мову, а ми її лише опановуємо».

Скільки всього невільників було продано через Крим – питання дискусійне. Але найвірогідніше, що за двісті років генуезької діяльності це число становитиме від 400 до 500 тисяч осіб. Чимало, але ані до османських, ані тим більше американських показників наступних століть навіть не наближається.

Замість епілогу

Із утворенням Кримського ханства 1441 року і стабілізацією стану в степах та із захопленням османами Константинополя 1453 року італійська работоргівля на Чорному морі занепала. У 1410 році невільників везли 48 суден, 35% яких належали генуезцям, у 1460 році суден залишилося 20, з них генуезьких – 10%.

А у 1475 році турки завоювали вже самі італійські міста Криму – і чимало колишніх господарів на власній шкірі дізналися, як це – бути рабом.