• 5 років тому
  • Наука
  • 7 214
  • 220
  • 83
  • 3

За відомим міфом слони, відчуваючи наближення смерті, рушають на пустельний берег водойми, де без зайвого шуму відходять у кращий світ. Пізніше їхні побратими накривають туші гілками і закидають брудом, а потім повертаються до звичних пасовищ. Імперії, зрозуміло, не слони – живуть довше, кровожерні, в стада не збиваються, – але, вивчаючи кримську історію, мимоволі робиш висновок, що на цей півострів імперії приходять лише з однією метою – зустріти свою смерть.


Не «розтікатися мислію по древу…»

Спершу пара слів для тих, у кого не буде часу прочитати всю статтю цілком – такий собі висновок, винесений уперед. Отже, Крим – це не тільки Західна Євразія в мініатюрі з безкрайніми степами, високими горами, субтропічним узбережжям і навіть власним здоровенним болотом. Крим – це ще й колосальна геополітична пастка, до якої потрапило кілька великих імперій і купа дрібніших народів. Справа навіть не в тому, що півострів – ідеальний торговельний майданчик, від якого нелегко відмовитися. А в тому, що у Крим, дійсно, важко увійти, але при цьому практично неможливо з нього вийти. Якщо не брати до уваги нестабільні переправи на Чонгарі й Арабатській стрілці, півострів із материком з’єднує тільки вузький і дуже зручний в обороні Перекопський перешийок.

Аж до XVIII століття штурм Перекопу був рулеткою, у якій на кожну вдалу спробу припадало 2–3 провальні, та й потім пройти цей район малою кров’ю не вдавалося нікому. Проте якщо вже вороги потрапили всередину – у захисників не залишалося ані найменшої можливості організовано відійти через повну відсутність шляхів для такого відходу. Якщо не хочеш здаватися, то або героїчно гинеш під час оборони міст чи гірських перевалів, або спішно евакуюєшся морем – третього не дано. Воістину унікальна форма самого півострова вкупі з вигідним його розташуванням перетворили Крим на масштабну кунсткамеру, наповнену реліктами, артефактами та надгробками безлічі народів і культур кількох останніх тисячоліть. Бажаєте подробиць – читайте все до кінця.


«Да, скифы мы…»

У середині VII століття до н.е. скіфи надійно закріпилися в Передній Азії, раз по раз завдаючи поразок непереможним до того ассирійцям. У 512 році до н.е. легендарний уже за життя перський цар Дарій Великий під час походу у Причорномор’я зазнав від скіфів принизливого афронту, навіть жодного разу не вступивши з ними в бій. У 331 році до н.е. Зопіріон, полководець іще більш легендарного Олександра Македонського, загинув разом з армією під час облоги підвладної скіфам Ольвії.

Але вже в середині ІІІ століття до н.е. Велика Скіфія руйнується під тиском екологічних лих і сарматів, уцілілі скіфи осідають на Дунаї, де їм вдається протриматися лише до 70 року до н.е., та в Криму. Саме тут, на півострові, нащадки великих воїнів зберігають своє ім’я аж до навали готів і аланів близько 230 року вже н.е. Їхня прощальна пам’ятка – руїни столиці Неаполя Скіфського – все ще височіє на скелях над сучасним Сімферополем.


«Там закололся Митридат…»

У списку найбільших і найзавзятіших ворогів Вічного міста Мітрідат VI Євпатор посідає заслужене друге місце, поступаючись лише Ганнібалу «Ворогові біля воріт» Барці). За своє довге багатостраждальне життя цей елліністичний деспот, уражений відразу після народження блискавкою, вивчив 22 мови, професійно керував колісницею, убив безліч дружин і дітей, а також привчив себе до всіх відомих у світі отрут. Але загальну славу йому принесли не хитромудрі інтриги, багатющі колекції чи особисті якості, а важка і тривала боротьба з Римом. Тричі між 89 і 63 роками до н.е. цей титан бився з найбільшою армією давнини, завдав римлянам безліч поразок, підірвав їхнє панування в Малій Азії, влаштував знаковий геноцид – «Ефеську вечірню», жертвами якої стало від 80 до 150 тисяч італіків по всьому Середземномор’ю. Мітрідат навіть майже відібрав у Республіки всю Грецію, на боротьбу з ним Рим скерував своїх найкращих полководців того часу – Суллу та Помпея.

Однак сили сторін від початку були нерівні. Після трьох воєн, що тривали в сумі понад 17 років, Мітрідат зазнав остаточної поразки й укрився в Криму. Армія його була розбита, два сини зрадили його, перейшовши на бік римлян, торгівля була паралізована ворожим флотом. Але й у цій ситуації Мітрідат не здався. Він розробив грандіозний план вторгнення у Рим через варварські землі Європи, щоб перенести війну на Апенніни; підкорив усі кримські та безліч навколишніх племен, торуючи шлях на захід і забезпечуючи себе військом. Римляни були безсилі взяти Євпатора в його володіннях, і тоді проти царя виступила природа – потужний землетрус 63 року до н.е. зруйнував стіни міст Таврики, а заразом і плани правителя. Впоратися з миттєвим народним повстанням Мітрідат не зміг і прийняв отруту на вершині однойменної гори біля нинішньої Керчі. Але навіть в останній момент історія зіграла з ним злий жарт – отрута не подіяла, і тоді цар наказав убити себе начальнику варти. Рим віддав ворогові належну пошану – Мітрідат був похований із царськими почестями на південному березі Чорного моря навпроти Криму.


«Отмстить неразумным хозарам…»

Мабуть, жоден із народів і жодна з держав Східної Європи не викликали стільки суперечок і пересудів, скільки випало на долю хозарів і їхнього каганату. Народ із неясним минулим і туманним майбутнім зумів у VII–X ст. об’єднати причорноморські та прикаспійські степи, поширити свій вплив на басейни Дніпра й Волги і підпорядкувати Закавказзя, на рівних битися з Візантійською імперією (до речі, в Криму) і Арабським халіфатом, і при цьому дивувати нас своєю культурною політикою. Хозарський каганат – єдина в історії неєврейська держава, яка прийняла як офіційну релігію іудаїзм, і не залишила жодного пам’ятника монументального мистецтва. Поляні та в’ятичі платили хозарам данину. Свого часу серед сходознавців побутувала гіпотеза про хозарське заснування Києва, і слов’яни ж зіграли першу скрипку в оркестрі губителів каганату. Словом, дивним було життя цієї держави, і не менш дивним стало її зникнення.

965 року Святослав «Хоробрий» Ігорович, перший популяризатор чубів у наших краях, вогнем і мечем пройшов володіння Хозарського каганату і взяв їхню найважливішу фортецю на Волзі – Саркел. 969 року руси розорили і столицю Ітіль, чим поклали край незалежності хозарів, а за 15 років місцеве населення було обкладене податками на користь Києва. І тим більш несподіваним і загадковішим був останній сплеск активності хозарів в історії Русі –1079 року в Тмутаракані, навпроти Керчі, місцеві хозари (хоча, можливо, і не хозари зовсім, а кипчаки, звані так за звичкою) підняли бунт, схопили князя Олега Святославовича і видали його Візантії. 1083 року Олег повернувся, «відомстив нерозумним» по перше число і прийняв титул «архонта Хозарії», після чого з руських літописів слово «хозари» назавжди зникло. Але не зникли вони із кримської історії. Частина хозарських євреїв, що втекла з неспокійного каганату на відносно мирні околиці, стала, серед інших, предками кримчаків – найменшої етнічної групи на півострові, яка існує і досі.


«И угол византийской капители…»

Готи були першими європейцями, що включилися у Велике переселення народів іще у II столітті, першими християнами (ну добре, аріанами) серед варварів і власниками першої літературної пам’ятки германською мовою – Готської Біблії. Їхнім головним (і тривалий час єдиним) противником була Римська імперія, а після її поділу – Візантія, безперечний світоч європейської цивілізації. Готи неодноразово завдавали поразок римлянам і візантійцям, поки нарешті в 536–555 роках війська Юстиніана Великого не знищили готську державу в Італії.

У Криму ж готи стали союзниками-федератами Візантії, розселившись у горах на південному заході півострова, прикриваючи Херсонес-Херсон від степових кочівників. Змішане гото-аланское населення кримського передгір’я управлялося стратигом Херсонської феми, використовувало грецьку мову як офіційну та сповідувало різного штибу християнство. Візантійська імперія – цивілізація, що видавала себе за країну – несла свої порядки у найвіддаленіші куточки Східного Середземномор’я, утримуючи ці регіони силою в роки розквіту або спокушаючи блиском культури в періоди занепаду. Так виникла Візантійська співдружність націй, що включала і велетнів на кшталт Київської Русі (з 988 року), і крихітну гото-аланську громаду Криму.

У 1204 році Константинополь, розорений громадянським протистоянням за участю хрестоносців, утратив контроль над півостровом, і Кримська Готія – останній уламок «готського світу» – вирушила у самостійне плавання. Але в міру того, як Візантія втрачала свої споконвічні землі під натиском турків-османів, ставало зрозуміло, що кримське князівство Феодоро – це не тільки політично незалежний організм, підсумок розвитку Кримської Готії, а й вірний своєму культурному вибору «шматочок» імперії. Константинополь ворогує з італійцями на Балканах – і Феодоро ворогує з італійцями в Криму, Константинополь збирає коаліцію з італійцями проти османів – і Феодоро йде тим самим шляхом, домовляючись зі вчорашніми ворогами. Коли турки заволоділи Царгородом, саме через Феодоро були пов’язані Другий Рим із Третім. У грудні 1475 року турецька армія взяла столицю князівства – місто Мангуп, і одним махом поклала кінець відразу двом історіям, нерозривно сплетеним в одну – зникла остання в світі готська держава й одночасно впав останній учасник Візантійської співдружності націй. У крихітному Криму з’явилася ще одна, і відразу подвійна, імперська могила.


«Времён Очакова и покоренья Крыма…»

Кочові імперії у євразійських степах – унікальний феномен, яким не може похвалитися жоден інший материк. За тисячоліття від кіммерійців до монголів степові держави розвивалися і розширювалися, поки нащадкам Чингізхана в 1280-х роках не вдалося створити найбільшу в історії сухопутну імперію, що включала землі від Дунаю до Меконгу. Русь, Крим, вся Передня і Центральна Азія, Китай, Корея та безліч інших земель підкорилися владикам Великого Степу, найкращі армії Заходу і Сходу не могли впоратися з монголами. Над Старим Світом замаячила примара справді всесвітньої імперії.

Однак, як це часто буває, найбільші перемоги встелили шлях першим поразкам. Імперія стала занадто великою, щоб нею керували з одного центру, тому була розділена між синами й онуками Темучина «Підкорювача Всесвіту» Борджигіна. Ще століття ці улуси процвітали, а потім стали «сипатися» один за іншим. Чингізиди та їхні окремі гілки утримували владу на Близькому Сході до 1335/55 року, в Китаї – до 1368 року, Східній Європі – до 1556 року. У різних частинах Центральної Азії і власне Монголії цей процес затягнувся, але і там до XVII століття все було скінчено (формально ханства в Казахстані і на південь від нього проіснували довше, але або під управлінням Росії, або з іншими династіями на чолі). Останнім уламком імперії Чингізхана й останньою напівкочовою державою Європи виявився Кримський ханат, де панували прямі нащадки завойовника – Гераї. Саме Гераям як єдиним спадкоємцям Золотої Орди Росія аж до Петра I платила «поминки». Крим був єдиною підконтрольною Османській імперії територією, яка не тільки не сплачувала данину Стамбулу, а й отримувала гроші звідти. У переказах про Переяславську раду кримський хан розглядався як окремий претендент на заступництво над Україною поряд із турецьким султаном.

Але героїчного минулого було занадто мало, щоб уберегти півострів у XVIII столітті, лук і шабля виявилися безсилі проти рушниць і гранат. 1774 року Кримське ханство отримало формальну незалежність від Стамбула, але в його справи тепер постійно втручався Петербург. Рік 1783-й додав півострову ще один надгробок, цього разу над могилою ханства – останнього європейського уламку Монгольської імперії.


«Зачем нам, поручик, чужая земля?»

Золота доба Російської імперії була недовгою (Єлизавета, Катерина, Олєксандр), але яскравою. Були розгромлені і пруссаки Фрідріха, і французи Наполеона, захоплені Крим і Польща, й Аляска, зайняте гідне місце в «концерті» європейських держав. Петербург поступово перетворювався на одну з найблискучіших столиць світу, і майбутнє марилося російським елітам лише в рожевих тонах. Початок правління Ніколая I тільки зміцнив їхні надії: придушено власних декабристів, польських заколотників та угорських баламутів; досягнуто успіхів на Кавказі й у Центральній Азії; за площею Росія поступалася лише Британії (ну і державі Чингізхана); працями Пушкіна, Лермонтова і Грибоєдова досягла досконалості сучасна літературна мова.

Але жахливі перекоси в соціальному ладі Росії в середині XIX століття досягли критичної позначки, і імперія стала просідати на очах. Так, небувалих висот досягла культура, військові перемоги все ще здобувалися, але вже виключно над слабшими супротивниками. Сутички з європейцями (так-так, саме у Криму в 1854–1855 роках) і японцями (в 1904–1905 роках) були програні вщент, реформи породили терористів, а реакція – революціонерів, участь у Світовій війні обернулася крахом держави. Спочатку Російська імперія втратила національні окраїни, потім відкотилася до південних губерній, а під кінець і зовсім зіщулилася до однієї-єдиної Тавриди. Там, на півострові, 1920 року російська військова і творча еліта дала останній бій червоній орді, що наступала, програла його і втекла. Крим укотре став останнім притулком загиблої імперії.


«Ничто не ново под луною…»

Рубіж 2000-х років став для Російської Федерації часом «вставання з колін», формування енергетичної наддержави і вироблення «духовних скріп». Отримані нафтодолари забезпечили прийнятний рівень соціального забезпечення росіян, а також лояльність населення до «мочіння в сортирах», боротьби з іноземними агентами і розправ з панками-блюзнірами та іншими «болотними» мешканцями. Закони Госдуми показали «кузькіну мать» і проклятим «піндосам», і «гей-ропейцям», і власним «націонал-зрадникам». 1999 року була виграна друга війна в Чечні, 2008-го – примушена до миру маленька, але дуже горда Грузія, зліплений Митний союз, виграна Олімпіада і т.д. і т.п. Здавалося, величі Російської Федеративної імперії ніщо не загрожує на довгі-довгі роки.

І ось тут Росія віджала в України Крим…

sergii.gromenko
Сергій Громенко

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації